Читати книгу - "Ілюзія Бога"

Я не стверджую, нібито мої колеги з угодовського табору кривлять душею. Хтось із них щиро вірить у NOMA, хоч у мене постійно напрошується питання, чи достатньо добре вони осмислили цей принцип і як розв’язують у своїх головах характерні для нього внутрішні суперечності. Немає сенсу зараз далі заглиблюватися в це питання, але всім, хто хоче зрозуміти публічні заяви науковців на релігійні теми, не слід забувати про їх політичний контекст: запеклу війну культур, яка роздирає сучасну Америку. Про угодовство в дусі NOMA ми ще поговоримо в останньому розділі. А зараз я повернуся до агностицизму та можливих шляхів подолання нашого незнання та суттєвого зниження невизначеності в питанні про існування чи неіснування Бога.

Маленькі зелені чоловічки

Давайте припустимо, що Бертран Рассел у своїй метафорі говорить не про небесний чайник, а про позаземне життя — те саме, яке змусило Карла Саґана відмовитися думати нутром. Як я вже писав, ми не можемо відкинути можливість його існування, тож єдиною по-справжньому раціональною позицією в цьому питанні залишається агностицизм. Але гіпотеза про його існування вже більше не спекулятивна. Хоч ми не можемо наперед вгадати, в який бік у кінцевому підсумку схиляться терези, але маємо підстави у вигляді часткових доказів для цікавої дискусії та складання списку потенційних доказів, які зменшать нашу невизначеність. Ми б не тямили себе від люті, якби уряд виділив величезні кошти на будівництво телескопів із єдиною метою — знайти чайники, які обертаються навколо Сонця. Але з розумінням ставимося до видатків на програму SETI, тобто пошук позаземного розуму, в рамках якої здійснюється обстеження космосу радіотелескопами з метою виявлення сигналів, створених розумними істотами.

Я повністю підтримую Карла Саґана за відмову керуватися «нутром» у питанні позаземного життя. Крім цього, Саґан тверезо оцінив, що нам потрібно, щоб розрахувати ймовірність його існування. Для початку можна просто перелічити потрібні нам величини, яких ми ще не знаємо, як у знаменитому рівнянні Дрейка, яке Пол Дейвіс назвав просто зібранням імовірностей. Згідно з цим рівнянням, щоб вирахувати кількість цивілізацій, які незалежно розвинулися у всесвіті, потрібно помножити сім величин: кількість зірок, кількість землеподібних планет, яка припадає на кожну зірку, та ймовірність трьох подій, які я не буду розписувати докладно, оскільки веду лише до того, що всі вони нам не відомі або розраховані в межах великого інтервалу похибки. Коли всі ці частково або повністю невідомі нам величини перемножити, отриманий добуток — гіпотетична кількість позаземних цивілізацій — матиме похибку такого колосального розміру, що агностицизм здасться не тільки доречною, а й навіть єдиною допустимою позицією в цьому питанні.

Про деякі величини з рівняння Дрейка зараз відомо вже більше, ніж 1961 року, коли воно з’явилося. На той час науковці знали про існування тільки однієї системи планет, які обертаються навколо центральної зірки, — нашої сонячної системи, а також про її мініатюрні локальні версії у вигляді супутникових систем Юпітера та Сатурна. Найкращі оцінки кількості орбітальних систем у всесвіті базувалися на теоретичних моделях та неформальному «принципі посередності», винесеному з гірких уроків історії, пов’язаних з іменами Коперника, Габбла та інших: немає нічого надзвичайного в тому конкретному місці всесвіту, в якому нам випало жити. На жаль, принцип посередності розходиться з «антропним принципом» (див. четвертий розділ): якби наша сонячна система справді була єдиною у все­світі, то саме на ній нам як істотам, здатним замислюватися над такими питаннями, довелося б жити. Сам факт нашого існування заднім числом робить це місце надзвичайно унікальним.

Проте сучасні оцінки поширеності сонячних систем уже не потребують принципу посередності; для цього є прямі емпіричні дані. Спектроскоп — бич контівського агностицизму — знову прийшов на поміч. Наші телескопи ще недостатньо потужні, щоб безпосередньо спостерігати планети навколо інших зірок. Проте розташування зірки змінюється під впливом сили тяжіння навколишніх планет, які обертаються довкола неї, а спектроскоп може вловлювати доплерівське зміщення частоти у спектрі випромінювання зірки — принаймні, якщо планета, що викликає зміщення, достатньо велика. На момент, коли я пишу ці рядки, цей метод дозволив виявити 170 екзопланет, які обертаються навколо 147 зірок44, але ця цифра, без сумніву, збільшиться на той час, коли ви читатимете мою книгу. Поки що виявити можна тільки масивні «юпітери», оскільки лише їхнього розміру достатньо, щоб вивести зірку в зону чутливості сучасних спектроскопів.

Отже, ми зуміли покращити принаймні кількісну оцінку однієї з раніше невідомих величин рівняння Дрейка. Цього вже достатньо, щоб помітно, хоч і частково, розвіяти агностицизм щодо кінцевого результату рівняння. Ми досі залишаємося агностиками в питанні про позаземне життя, але вже на дещицю менше, тому що на цю дещицю скоротили своє незнання. Наука може поступово розвіювати агностицизм того штибу, який із надривом обґрунтовував Гакслі, і спростовувати думку про неперевірюваність гіпотези про Бога. Я стверджую, що, попри політкоректність Гакслі, Ґулда та багатьох інших, гіпотеза про Бога навіки й принципово не перебуває за межами компетенції науки. Як у випадку будови зірок (усупереч Конту) та ймовірності існування життя на навколозоряних планетах, наука в змозі здійснювати принаймні ймовірнісні рейди на територію агностицизму.

У формулюванні гіпотези про Бога я використав слова «надлюдський» і «надприродний». Щоб зрозуміти різницю, уявіть, що радіотелескоп проекту SETI вловив сигнал із далекого космосу, який недвозначно свідчить, що ми не самі у всесвіті. До речі, не так просто окреслити критерії сигналу, який може переконати нас, що має розумне походження. Це питання доречно сформулювати навпаки. Що ми можемо зробити умисно, щоб повідомити про своє існування позаземним слухачам? Ритмічне пульсування не підійде. Радіоастроном Джоселін Белл Бернелл, першовідкривач пульсарів, 1967 року була вражена їхньою 1,33-секундною періодичністю настільки, що жартома назвала їхній сигнал LGM (скорочення від англ. «маленькі зелені чоловічки»). Пізніше на іншій ділянці неба вона виявила другий пульсар з іншою періодичністю сигналу, з чого стало зрозуміло, що ніякі чоловічки їх не відправляють. Рівномірні ритми можуть виникати з багатьох різних явищ, які не мають зв’язку з розумом: від погойдування гілки до крапання води, від часових затримок у саморегульованих контурах зворотного зв’язку до обертання небесних тіл навколо осі та по орбіті. У нашій галактиці вже виявлено понад тисячу пульсарів. Вважається, що всі вони являють собою нейтронну зірку, яка, обертаючись, випромінює потік вузькоспрямованих радіохвиль, наче проблисковий маяк. Важко навіть уявити, щоб зірка оберталася навколо осі за лічені секунди (що було б, якби наш день тривав не 24 години, а 1,33 секунди?), але майже все, що нам відомо про нейтронні зірки, уявити важко. Головне те, що феномен пульсара сьогодні вважають продуктом простої фізики, а не розумної діяльності.

Отже, ритмічність не допоможе нам розповісти принишклому всесвіту про існування нашого розуму. Як варіант часто пропонують скористатися простими числами, оскільки важко уявити суто фізичний процес, який міг би їх згенерувати. Хай за допомогою простих чисел чи інших критеріїв, але уявіть, що проект SETI знайшов неспростовні докази існування позаземного розуму, після чого розпочалася масштабна передача знань і досвіду приблизно так, як описано в науково-фантастичних романах «“А” означає Андромеда» Фреда Гойла та «Контакт» Карла Саґана. Як ми відреагуємо на цю подію? Цілком зрозумілою реакцією буде щось