Читати книгу - "Лікар та душа. Основи логотерапії"

Чи недостатньо для нас подібних свідчень, щоб схилитися перед владою біологічної долі? Маючи такі факти, як ми можемо сумніватися в цій силі? Чи людську долю не формують біологічні фактори, як-от спадковість? Тож де є місце для влади людського духу? Результати досліджень над спадковістю патологій серед близнюків дають змогу зробити фаталістичні висновки, які є небезпечними, оскільки паралізують волю людини протистояти внутрішньому фатуму. Той, хто вважає свою долю визначеною, не зможе її перемогти.

Перейдімо до другої історії. У Віденській неврологічній клініці команда д-ра Гоффа загіпнотизувала учасників досліду для того, щоб виявити в них чисті, «кристалізовані» емоції. Учасникам багаторазово поперемінно навіювали відчуття радості або смутку. Виявилося, що в стані радості результат аналізу аглютинації бактерії тифу в крові був значно вищий, ніж у стані смутку. Це дослідження дало змогу з’ясувати зниження імунітету під час іпохондрично-­лякливих захворювань. Також воно допомогло зрозуміти, чому медсестри, які, відчуваючи моральне зобов’язання, працюють в інфекційних лікарнях чи навіть із хворими на проказу, мають дуже сильний імунітет проти інфекції. Такий їхній стан часто називають дивом.

На нашу думку, спроби протиставити «силу духу» «потугам природи» безпідставні. Ми вже зауважували, що ці обидва складники поєднуються в людській екзистенції. Бо людина впродовж життя перебуває в стані постійної напруги між цими двома полюсами. Якщо ми почнемо їх протиставляти, то, найімовірніше, зіграємо «в нічию», а, як відомо, найзапекліші бої тривають саме в таких випадках. Нескінченна боротьба між волею духу та внутрішньою і зовнішньою долями є тим, що творить життя людини. Не применшуючи ролі долі, особливо біологічної, ми, як психотерапевти, цінуємо її саме як тест витривалості людської волі. Принаймні з огляду на нашу роботу маємо поводитися так, щоб межа між сферою примусу долі та безліччю вільних можливостей була якнайдалі. Тоді ми зможемо більш ефективно використати свою свободу.

Навіть там, де фізіологія найближче пов’язана з психікою (наприклад, у разі патології мозку), хворобливі тілесні зміни не обов’язково стають невідворотним вироком долі. Недуга радше стає пунктом виходу для вільної творчості. Тут ідеться про «пластичність» мозку. Відомо, що здорові частини мозку можуть виконувати функції вражених. Інколи навіть відновлюються всі втрачені функції мозку. Американський хірург Денді міг вирізати всю праву півкулю мозкової кори (у правші) без жодних тривалих психічних відхилень, навіть найменших ускладнень. Окреме питання, що сягає філософських основ медичної практики, чи пацієнт покірно сприйме постійний параліч лівої частини тіла, що є наслідком такої операції.

Сьогодні ми не знаємо напевно, чи всі частини центральної нервової системи і справді необхідні. Остаточно невідомо, чи всі нервові клітини задіяні в процесі життєдіяльності людини. (Те, що одні клітини можуть виконувати функції пошкоджених центрів, свідчить про те, що ні.) Останні дослідження доводять, що філогенетичний розвиток мозку відбувається етапами. Тобто кількість клітин мозку збільшується не поступово, а раптово подвоюється на кожному етапі його розвитку. Хто може сьогодні з певністю сказати, що теперішні люди використовують усі можливості свого мозку, доступні на сучасному етапі еволюції? Чи можна припустити, що розвиток функцій мозку не відповідає теперішньому рівневі його максимальних можливостей?

Біологічна доля є матеріалом, який повинен формуватися вільним людським духом. Саме для цього, з погляду людини, вона й існує. Ми вкотре стаємо свідками того, як люди послідовно втілюють свою біологічну долю в структури свого життя. Ми постійно стикаємося з тими, хто досяг успіху в подоланні зумовлених біологічними чинниками бар’єрів свободи, з тими, хто здолав ці перешкоди задля свого духовного розвитку. Форма життя, якої вони зрештою досягають, нагадує мистецьку або спортивну перемогу: відпорну біологічну речовину сформовано на основі вільної волі, а досягнення спортсменів — чудовий приклад того, що можуть зробити дисципліновані зусилля. Бігун, якого випередив суперник, завдяки подоланню перешкод може виявитися кращим спортсменом, навіть якщо й не досягне фінішу першим. Не дивно, що в англійців, нації спортсменів, фраза «докладати всіх зусиль» є однією з найпоширеніших.

Життя людини, від початку означене труднощами біологічних перешкод, можна розглядати як великі перегони, сповнені рекордів. Ми знали чоловіка, у якого внаслідок пренатальної хвороби мозку було частково паралізовано всі чотири кінцівки, тож до кінця життя він був приречений на інвалідний візок. Майже до завершення його підліткового віку всі вважали, що він іще й розумово відсталий. Тому цей чоловік не міг здобути освіту. Тоді ним зацікавився один учений. Упродовж надзвичайно короткого проміжку часу наш пацієнт не тільки навчився читати, писати, але й здобув своєрідну вищу освіту в межах тих дисциплін, які його особливо цікавили. Низка видатних учених та професорів змагалися за честь бути його приватними репетиторами. У своєму будинку він організував літературний салон, у якому був однією із зірок. Красиві жінки боролися за його сексуальну увагу настільки, що доходило до скандалів і навіть самогубств. А цей чоловік не міг і нормально говорити! Важкий загальний атетоз уразив його вимову. Йому доводилося докладати зусиль, щоб вимовити будь-яке слово. Наскільки неймовірним досягненням є форма, яку він надав своєму життю! Яким прикладом він може стати для наших пацієнтів, більшість із яких мала значно менші проблеми! Бо якби його життя відбувалося згідно з його «долею», він би міг так само «добре» животіти у віддаленому закладі для розумово відсталих осіб, а одного дня непомітно померти.

Перейдімо тепер до того, що ми назвали психологічною долею, маючи на увазі психічні фактори, що стоять на шляху духовної свободи. Психоаналіз особливо підкреслює детерміністичні аспекти психічних подій, характеризуючи їх як продукти більш-менш непереборних «механізмів». Але будь-який неупереджений спостерігач повинен визнати те, що інстинкти тільки «пропонують», тоді як его «вирішує», що робити з цими пропозиціями. Его може вільно вирішувати чи погоджуватись. Его має «волю», яка є незалежною від того, куди «заганяє» нас ід.

Звичайно, навіть Фройд повинен був визнати, що его протистоїть інстинктам ід. З іншого боку, він намагався виводити его з інстинктів. Аналогією до його концепції було б судове провадження, відповідно до якого підсудний, давши свідчення, змушений посісти місце прокурора та обвинувачувати самого себе. Уже Ервін Штраус довів, що влада, яка цензурує інстинкти, не може сама базуватися на них. Та й Шелер характеризував психоаналіз як інтелектуальну алхімію, яка стверджує, що сексуальні інстинкти можуть бути перетворені в моральну волю.

Звичайно, его як втілення волі, що ухвалює рішення, потребує динамічності інстинкту. Але его ніколи не є просто «керованим». Плавати з вітрилами — це не пустити човен на волю вітру. Це радше мистецьке вміння керувати ними, щоб доплисти до потрібного місця і навіть могти рухатися проти вітру. Небезпека психоаналітичної концепції людської інстинктивності полягає в тому, що вона завершується фаталізмом. Невротики переважно схильні сліпо вірити в долю.

Немає чогось такого, як первинна слабкість волі. Вона сама по собі не є нічим статичним, нічим визначеним раз і назавжди. Вона радше