Читати книгу - "Діва Млинища"

обов’язково годувала коханого, дивилася при світлі скіпки чи свічки, як він поглинає огірки, сало, цибулю, зготовлені Асміне чудернацькі млинці. Іноді Панасові здавалося, що то ж він прийшов з роботи до свеї хати, що його стріла законна жінка, годує і вкладе спати. У такі хвилини згадував Параску, риси якої все більше стиралися, і наче набували рис Асміне. Десь там колишня кохана жила своєю сім’єю, мала свою долю, і навряд чи й згадувала його. Панас уперто не писав листів, так, йому здавалося, він підганяє час, той час, коли має вернутися до рідного села. Якось подумав, що нічого не відаючи, лишає хоч у пам’яті таким, як було, як лишив і свої Загорєни, і Млинище їхнє, і маму, і брата, і Параску, що зосталася такою, як запам’ятав, начеб не належала нікому — ні йому, ні Пилипові. Млинище жило на шматку шкіри, який зашив у торбинку, й удень і вночі носив на поясі. А ще в пам’яті жила Діва Млинища, біла жінка, яку побачив незадовго до того, як пуйшов у солдати. Часом він розмовляв з нею, навіть за порадою звертався. Якось явилася в маренні, коли поранений у шпиталі валявся. Явно побачив, як за вікно спускається з неба Біла Діва, а потім заходить до їхньої палати, наповненої стогонами, бурмотінням, випарами, запахами крові й поту, смородом гною, що сочився з ран. Панас побачив, як вона йде між ліжками-нарами, підходить до солдатів, щось каже чи шепче, кладе руку свою геть білу на лоба, гладить по щоках, і від тих доторків поранені заспокоюються, стихають, мовби поринають тоже в білий сон.

«Чи бачать вони неї, цю Діву?» — подумав Панас.

Коли ж наблизилася до нього, попросив спраглими, пошерхлими, спеченими вустами, щоб і йому поклала долоню на голову, щоб і його погладила. Вони ж давні знайомі, наче родичі, з їхнього села, з їдного кутка.

— До тебе ще я ни можу торкатися, — почув шепіт Діви Млинища. — Ще ни прийшов той чєс. Али він прийде.

— Коли ж? — Панас прошептав і відчув, як наче кудись летить.

— Коли ти вернешся у своє село, у Млинище, — ни то прошептала, ни то тихо проспівала Біла Діва. — А ти вернешся…

— Добре, — прошептав у відповідь Панас і відчув, як провалюється у теж геть білий простір, і вже летить над вкритими соломою й очеретом оселями, бачить і маму, і брата, і Воронку коло доми, хоче їм щось сказати — ось же я, Панас, прилетів, щоб вас побачити, і… провалюється в справдешній сон, в інший простір, де все тьмяніє і гусне, стає єдиним гарячим ніжним клубком.

Уранці він прокинувся без жару, стих біль у рані, а голова була ясною, і чітко бачилися люди, солдати, що вже не стогнали, а кожен говорив щось про своє.

— Дєкую тобі, Діво, — прошептав Панас. — Дєкую… Ми ще стрінемося у Млинищі.

Якось розказав про той вже подаленілий сон Асміне. Вона спершу затривожилася, почала щось пригадувати, а тоді усміхнулася, пригорнулася і сказала, що, за їхнім повір’ям, побачити білу жінку, котра не забирає з собою, а обіцяє зустріч у майбутньому, то означає, що житиме він довго, що є в ньому сила, яка оберігає.

— Добре, то добре, — сказав Панас і погладив неїного живота, що вже нагадував великого круглого гарбуза, диньку по-їхньому.

А потім він тримав на руках сина — синочка, кровиночку свою, продовжувача свого роду. Дитя було незвично смагляве, навіть чорняве-чорнявуще, схоже на краплинку ночі, серед якої з’явилося на світ. Панас підніс його до вікна, сонце торкнулося променем-лапками маленької істоти. Він ще не знав, скільки то клопоту буде, доки стане малий на ноги. Він приходив раз на місяць, законно, а решту — вночі, коли син уже спав. Асміне й доглядала синочка, котрого назвали Марком (батюшка повелів), і почала обшивати місцевих модниць, аби й собі заробити якусь копійку. Найбільше боявся Панас, щоб їхній полк нікуди не перевели, бо ж довелося б і дружині з сином мандрувати за ним.

За короткі навідини встигав дещо зробити по господарству, обживали маленьку кімнатку. Асміне навчилася вишивати й рушники на вікнах порозвішувала. Та довелося й прикрощі переживати, бо прийшов раз, а вона темніша темної грозової хмари. Довго допитувався чого, то й почув:

— Я не солдатська наложніца. Я твоя кохана жінка. Як там у вас кажуть, оте твоє слово…

— Любовальниця?

— Так. Тильки твоя любовальниця. Законна.

— Хтось тебе обізвав? — здогадався Панас.

— Сусідка.

— Я їй скажу…

— Не треба. Я не знаю, як то зробити… Рота не зашиєш…

— Давай обвінчаємось, — сказав Панас. — Як ни мона явно, то тайно повінчаємось. Так, кажуть, навіть царі й цариці роблять. А ти ж у мене ліпша за царицю.

— Нє, — Асміне хитає головою.

— Аллаха свого боїшся? Він далеко.

— Він тримає ниточку, — серйозно сказала Аміне.

— Яку ще ниточку?

— Яка мене до мого аулу, до мого роду прив’язує.

— І де ж та ниточка? — Панас трохи сердито.

— Вона тоненька й невидима, але міцна. Як я порву неї, щось у світі не так буде.

— Авжеж не так. Сонце на заході сходити почне…

— Не… не кепікуй… Я собі килимок купила…

— Килимок?

— На якім молитися буду. Щоб мене ніхто наложницею не називав. Аллах мудрий, він їх напоумить.

Отака розмова. «Бабам рота не зашиєш справді», — подумав.

Асміне ображалася, коли називав неї «моя черкеска».

Сердито блимала очима, ногою тупнула, коли якийсь раз так назвав:

— Адиге[20]!

— Що — адиге? — не зрозумів Панас.

— Я — адиге. Народ мій — адиге. Кажи — адиге.

Виявилося, так вони себе поміж собою називають. Ну, адиге, так адиге. Сказав:

— Адигейочка моя сердита, йди до мене. Ну йди, не комизься. Ти ба — адиге!

Ще Асміне розсердилася, навіть усерйоз нагнівалася, щось сердито на своїй мові проказала, коли дізналася, що він ще жодного листа не написав. То було, як почали в цим городі жити…

— Я не вмію писати, — сказав Панас.

Асміне зблиснула очицями:

— Ах, не умієш? Тоді я напишу.

— І як же ти напишеш? Чим?

— Найду чим. Писаря козацікого попрошу.

— Я б і сам написав. Напишу.

— Напишеш? Хіба ти грамотіной?

— Ну, не грамотний, так нашому батальйонному писарю заплачу.

— Не треба. — Асміне — блись-блись. — Я сама. Мій слова будуть ніжний. Мій слова од тебе. Ніжний-ніжний. Як твій руки до мене.

Він збагнув — хоче послати вона, але ніби від нього. Нихай.

Спитала через кілька днів:

— Як там ваш аул називається?

— Не аул — село. Дерьовня по-кацапськи.

— Ну,