Читати книгу - "Числа Харона"

— А не знаєш, хто провадив це варшавське слідство?

— Знаю, але тобі не скажу, — винувато посміхнувся Пірожек. — Мені ще треба дотягти до пенсії... Прикро, але зараз тобі залишається дізнаватися про все лише офіційним шляхом...

— Я б сказав, що цей шлях нікуди не приведе, — відповів Заремба.

Вийшовши з кав’ярні, аспірант постояв на вулиці Скарбковській, замислено роздивляючись людей, що стояли в черзі до каси кінотеатру «Лев», який знаходився у тому ж таки будинку, що й «Театральна».

Він не міг зрозуміти, чому переймається цією справою настільки, що присвячує їй свій позаробочий час. О цій порі він мав бути вдома й споживати на вечерю свої улюблені нельсонські зрази, а не вештатися по кав’ярнях, напихаючи черево тістечками й хлебчучи каву, про яку найбільші медичні світила кажуть, що вона шкідлива. «Вже й живіт розболівся, — думав він, — і немає апетиту вечеряти з родиною. Чому я не можу втямити, що ця справа така сама, як і будь-яка інша, і над нею треба працювати не більше, ніж вісім годин на добу, а якщо вона зайде в глухий кут, то на мені це не окошиться, щонайбільше Грабовський прочитає нотацію Коцовському?! Та незважаючи на все це, вона мене так непокоїть. Якого біса?!».

Вирішив, що відповідь на це питання буде легше знайти після чарки охолодженої горілки.

Попрямував у бік Великого театру, переконуючи себе, що це покращить йому апетит і добре вплине на ледь відчутну нудоту, яку він відчував. Крім того, дружина однаково його лаятиме, бо він уже спізнився на родинну вечерю принаймні на півгодини.

Біля площі Голуховських Заремба зайшов до кнайпи Гутмана. Це був такий самий паскудний генделик, як і поблизька кнайпа Бомбаха, оспівана львівськими батярами. Сперся на стійку й замовив сотку горілки, шматок чорного хліба зі шкварками й квашений огірок. Отримавши замовлене, він обернувся до відвідувачів, що заповнювали залу. За хисткими столиками сиділи злиденні студенти, дрібні комівояжери, візники й кишенькові злодюжки. Перші сперечалися про політику над склянками неміцного чаю, решта пила пиво або залагоджувала свої темні справи. Один чоловік, що стояв у протилежному кутку зали, різко виділявся з-поміж інших. Він не належав до жодної із цих груп: ні з ким не розмовляв, нічого не пив і замість сидіти, стояв, не звертаючи уваги на зальоти густо нафарбованої повії. Він тупо дивився на бляшану вивіску з рекламою про те, що «Окоцимське березневе пиво має незрівнянний смак і допомагає повернути сили й здоров’я». Усі оминали його здалеку, навіть нав’язливі зазвичай офіціанти не чіпали химерного клієнта, настільки моторошне враження справляли його спухлий ніс та синці на обличчі, що їх він марно намагався приховати за темними окулярами із тріснутими скельцями.

На відміну від інших, Заремба не лише не оминув його, а навпаки, похмуро рушив до нього, несучи в руках дві п’ядесятки горілки й тарілочку з невибагливою закускою. Що ближче він підходив, то сильніше його стримувала якась сила. Цей чоловік, колись такий елегантний, виглядав зараз, як останній волоцюга: вкриті подряпинами щоки, брудні нігті, наче руками той вимішував січку для худоби, і дурнувата посмішка, котра нагадувала Зарембі відомого львівського вар’ята[24], який під час концертів у парку завжди ставав поруч із капельмейстером і диригував оркестром. З вуст цього чоловіка два тижні тому злітали складні наукові терміни, а зараз — вульгарні прокльони. Тоді він звертався до студентів, а зараз добірною лайкою обкладав дешеву шльондру.

Заремба повернувся до бару, вихилив обидві чарки й умить відшукав відповідь на своє запитання. Вона була такою: я віддаю всі свої сили справі Люби Байдикової, бо хочу бути таким, як Едзьо Попельський, який цьому слідству присвятив би себе повністю. Хочу бути таким, як Попельський.

Дивлячись на руїну того, хто був його другом, він розумів, що ця відповідь перестала бути правдою.

Заремба надягнув котелок і, з важким, наче камінням напханим, животом, вийшов із генделика, штовхнувши у дверях вродливу чорняву жінку.

Удома на нього чекали докори дружини й холодні нельсонські зрази, які він з’їв швидко, не зважаючи на спазми в шлунку, а тоді раптово виригав. Здригаючись від нападів блювоти, він у хвилини полегші бачив поранене обличчя Попельського й себе самого — Юду, що навіть не підійшов до побитого й психічно покаліченого друга. Ригав усім, що встиг нині спожити, але докорів сумління вивергнути із себе не вдалося.

XII

Коли Рената Шперлінг заходила до кнайпи, її штурхнув якийсь добродій у котелку. Вона вже хотіла обуритися, але цей нечема так швидко подався в бік Великого театру, що однаково не почув би її зауваження. Дівчина глянула на вивіску генделика і, пересвідчившись, що власником кнайпи був І. Гутман, увійшла досередини.

Поява самотньої жінки викликала в присутніх різну реакцію. Якийсь студент підкрутив вуса й поправив краватку, інший пригладив послиненою долонею масну чуприну, кухлі пива в руках дрібних торговців зависли по дорозі до рота, а шльондри, запідозривши конкуренцію, втупилися в прибулу злісними поглядами. У кнайпі саме почалися танці, й акордеоніст заграв жваву пісню:

За рогатки для забави вибравси я раз

Шоб приємно і бурхливо там провести час.

Я найперши при буфеті випив раз і два,

Аж тут панни коло мене як над водов мла.

Кілька завсідників рушили до Ренати з наміром запросити її, але вона оминула любителів танцю й сягнистим кроком попрямувала до чоловіка, який вочевидь не лише не бажав з нею танцювати, а навпаки, намагався сховатися від дівчини за завісою, що затуляла двері до нужника.

Вона чудово розуміла його поведінку. Він не хотів її бачити, її, свідка свого приниження. Бути впокореним в очах жінки, колишньої учениці, а зараз адресатки його залицянь, перед якою він