Читати книгу - "На Мармурових скелях"

яким ми йшли, мінився золотом. Зозулі давно замовкли, але в найвищому сухому вітті завели свою палку пісню невидимі соловейки, і їхні чарівні голоси сколихнули холодну вільгість. Невдовзі по тому виповз, наче з печери, вечір, обертаючи золотаве мерехтіння лісу на зелене. З батогів деревника, що звисали згори, полився густий запах, і на їхній жовтий, схожий на ріжки цвіт, налетіли, тріпочучи крильцями, барвисті нічні метелики. Ми бачили, як вони, тихо тремтячи, немов забувшись у передчутті щастя, сиділи перед язичком чашечки, а потім діставалися тоненькими, ледь вигнутими хоботками до солодкого денця.

Коли ми залишили Колючу Відногу біля трьох тополь, блідий серпик місяця почав уже набирати золотавої барви, а небосхил усіявся зірками. У зарослій очеретом низовині ми наткнулися на старого Беловара, що зі своєю челяддю та мисливськими псами йшов нашим слідом. Коли ми потім, за келихом шафранового вина, показали йому червону квітку, знайдену на Ремінному Бліху, він засміявся; але ми промовчали про те, що там ще бачили, тільки, прощаючись, попросили його, щоб він добре стеріг свою чудову непошкоджену садибу.

20

Є побачене чи почуте, що стає важливою часткою нашого досвіду і змушує нас знов і знов подумки вертатися до нього, обмірковувати його, — такою важливою для нас я вважав хвилину, коли ми побачили шкуродерню на Ремінному Бліху. Насамперед ми поклали собі звернутися до отця Лампроза, та не встигли ми відвідати монастир, як нас спіткало лихо.

Другого дня ми впорядкували великі рукописи в гербаріумі та в бібліотеці й багато що приготували вже до спалення. Ми усвідомлювали, що небезпека близько. Потім, коли почало смеркати, я вийшов на город посидіти на огорожі тераси й натішитися пахощами квіток. Грядки ще тримали сонячне тепло, а проте з прибережних трав уже здіймалася перша прохолода, що забивала дух пороху. Потім від Мармурових скель на наш город почав хвилями накочуватися запах лунатки та ясного переліту. А що є запахи, які стеляться по землі, і є інші, які здіймаються вгору, то й крізь ці важкі хвилі пробивався догори легенький, тонкий аромат.

Я простежив, звідки він лине, й побачив, що в сутінках розпукалася велика, з золотою смужкою, лілея з Ціпангу. Світла було ще вдосталь, аби розпізнати золотаву, вогнисту риску й цятки, якими так гарно була позначена чашечка. На її ясному денці стриміла, немов язичок у дзвонику, маточка, навколо якої колом розташувалися шість вузеньких тичинок. Вони були вкриті брунатним пилком, наче найдрібнішим екстрактом опію, ще нітрохи не обтрушеним крильцями комах, тож тендітна піхва посеред них аж світилася. Я нахилився над тичинками й побачив, що вони дрижать своїми волоконцями, наче створений природою музичний інструмент: немов дзвін, з якого замість звуків лине мускатна есенція. Завжди буде дивом, що такий тендітний живий організм наділений такою великою любовною потугою.

Поки я розглядав лілею, внизу на дорозі між виноградниками заблис тонкий синій промінь світла і, обмацуючи пагорб, почав узбіччям наближатися до нас. Потім я почув, як перед брамою скиту зупинилося авто. Хоч ми не чекали гостей, я заквапився до брами, щоб охоронити прибулих від списоголовців, і побачив там велике авто, що тихо гуло, як майже нечутно гуде жук. На авті були кольори, що їх зберегла за собою вища новобургундська аристократія, а перед ним стояло двоє чоловіків, один із яких дав мені знак, що ним у темряві порозуміваються мавританці. Він назвав мені своє ім’я, Бракемар, яке я пригадав собі, і відрекомендував свого супутника, молодого князя Зунмиру, паростка значного новобургундського роду.

Я запросив їх до господи і взяв за руки, щоб провести зміїною стежкою. Ми підіймалися вгору, і я в сутінках помітив, що князь майже не зважав на гадюк, а Бракемар глузливо, але дуже уважно обминав їх.

Ми зайшли до бібліотеки, де застали Ото. Поки Лампуза подавала вино та печиво, ми почали розмову зі своїми гістьми. Бракемара ми вже знали раніше, проте завжди бачили тільки мигцем, бо він часто кудись від’їздив. То був невисокий, чорнявий, худорлявий чоловік, якого ми мали за трохи грубуватого, але, як усі мавританці, далеко не дурного. Він належав до тієї породи людей, яких ми жартома звали мисливцями на тигрів, бо вони вічно встрявали у всілякі екзотичні пригоди. Він ішов на небезпеку, як задля спорту йдуть у гори з проваллями; рівнини були йому ненависні. В нього було мужнє серце, з тих, що не бояться перешкод; але, на жаль, у парі з цією доброчесністю йшла зневага до людей. Як усі, хто мріє про владу і то дуже велику владу, Бракемар переносив свої мрії в царство утопії. Він вважав, що на землі споконвіку було дві раси, пани й служники, і що з плином часу вони перемішалися. З цього погляду він був учнем Старого Буркотуна й вимагав, так само, як і той, наново розділити їх. Він також жив, як і той брутальний теоретик, сучасними течіями в науці й особливо любив археологію. Але йому не вистачало мудрості не піддатися думці, що наша лопата непомильно знайде всі ті речі, які нам хочеться знайти, і таким чином він відкрив, як уже багато хто перед ним, перше людське селище. Ми були на засіданні, де Бракемар робив звіт про те відкриття, й почули, що він у якійсь далекій пустелі натрапив на химерне гірське плато. Там на великій рівній місцині стриміли вгору високі порфирові цоколі, що не улягли вивітренню і стояли, наче бастіони або острови скель. Бракемар піднявся на те плато і знайшов на ньому руїни князівських палаців та храмів Сонця, що їх він окреслив як «предковічні». Описавши особливості тих руїн та їхню кількість, Бракемар відтворив знайдену країну в картинах: змалював родючі зелені луки, на яких, скільки око сягало, жили пастухи та рільники зі своєю худобою, а над ними в порфирових вежах, наче в орлиних гніздах, у великій пишноті мешкали споконвічні володарі цього світу. А ще він пустив по давно висохлій річці кораблі з багряними палубами; глядачам видно було сотні весел, що з комашиною одностайністю занурювались у воду, й чути ляскіт корабельних тарелів та удари канчуків по спинах бідолашних галерних рабів. То були картини для Бракемара. Він належав до породи конкретних мрійників — дуже небезпечної породи.

Молодий князь був зовсім іншою людиною. Хоч він, мабуть, заледве переступив двадцятку, ми помітили на ньому знак тяжкої муки, що дивно суперечив його вікові. Він був високий на зріст, але дуже горбився, наче той зріст обтяжував його. Неуважний, заглиблений у якісь