Читати книгу - "Сині двері зліва"

— Батончик, — повторив наш головний герой, радіючи хоч і невеличкій, але власній перемозі.

— Вандамчик, — спокійно відповіла продавщиця.

— Це каламбур?

— Каламбур!

— Зовсім не смішно, — ображено відповів наш головний герой.

— Ти так думаєш? — Глєб Кальтенбруннер відірвав погляд від кросворда й приліпив його до нашого головного героя.

— Хоча дещиця дотепу в ньому присутня, — зніяковіло пулькнув наш головний герой.

— Ти чув! — прокричала продавщиця, звертаючись до Глеба. — Дещиця дотепу присутня! Ха! Слухай, дружок, — звернулася вона вже до нашого головного героя, — хто тебе вчив розмовляти? Нє, ну ти мені скажи, хто тебе вчив розмовляти? А? Так же ж ніхто не говорить. Дещиця дотепу! На, тримай свій батончик!

— Свіжий?

Глєб знову відірвався від кросворда.

— Ну звісно, свіжий, — фальшиво посміхнувся наш головний герой. — Я ще й питаю!

— Отож! — рявкнула продавщиця, і наш головний герой позадкував до виходу. У дверях він наткнувся на Артура. Це була настільки приємна зустріч, що від несподіванки наш головний герой випустив з рук свій батончик. Артур — гаманець.

— О, яка приємність! — вигукнув Артур, піднімаючи замшевий гаманець. — Слухай, я хотів тут з тобою поговорити. Зачекаєш?

Наш головний герой посміхнувся, кивнув головою, підняв свій вандамчик, тобто батончик, і вийшов на вулицю чекати Артура.

За дві хвилини тридцять сім секунд той вийшов з булочної, тримаючи целофановий пакетик, у якому спокійнісінько собі лежали дві булочки з корицею, пакет кефіру та кілька пакетів зі сметаною.

— Терпіти не можу цей заклад, — вказав Артур надбитим пальцем на магазин. — Але всі інші чомусь зачинені. Ходять чутки, що переоблік, але я думаю — банкрутство! Як мінімум.

Він підхопив нашого головного героя за руку, і вони почимчикували у напрямку будинку.

— Знаєш, спочатку я хотів би тебе привітати з одруженням.

— Дякую, — зашарівся наш головний герой. — Власне, поки що йдеться тільки про заручини… якщо їх можна так назвати.

— Неважливо. Одруження, заручини… я тобі знаєш що скажу: у мене є один знайомий юрист. Через нього ти зможеш швиденько владнати усі свої справи. Він майстерно розлучить Івана Івановича з Валею, а потім віртуозно розпише тебе з нею, а тоді… сам дивись, — від хвилювання Артур істерично зашморгав своїм запаленим носом, — квартирка, все буде зроблено — комар носа не підточить! А я за це візьму третину.

— Вибачте, я не зовсім розумію, — наш головний герой уповільнив ходу.

— Та все ти чудово розумієш! — пошепки вигукував Артур. — Валя піде собі на всі чотири, а ти заживеш. Ну й мені, за клопоти, — третина. Тобі навіть робити нічого не доведеться.

— Але я однаково нічого не розумію! На що ви натякаєте?

— А ти міцний горішок, синку! Ну добре, четверта частина мене влаштує, але не менше. Менше я не можу.

— Що?

— Четверту частину я беру собі… А мій знайомий юрист… він усе так зробить, що ого-го! До речі, Рита Львівна його постійний клієнт, ну і я…

— Чекайте! Ви, певно, мене неправильно розумієте. Тобто… ну… — Наш головний герой намагався підібрати потрібні слова, але обурення, яке зростало десь між ребер, не давало змоги їх підібрати (слова, звичайно, слова). — Ви помиляєтесь! Арсен!

— Артур.

— Артур, ви мене не… та я люблю Валю! І мені не потрібні ніякі юристи! Принаймні для того, аби, як ви кажете, на всі чотири.

— Слухай, — Артур наблизив свого запаленого носа впритул до холодного вуха нашого головного героя, — слухай, я можу піти проти власних принципів і взяти п'яту частину, але тоді ти будеш у мене в боргу!

— Я ні в кого ні в чому не буду! Я не такий! — сказавши це, він зрозумів, що фраза «я не такий» критично наближається до фрази «ви забуваєтесь, маестро», тому він трохи зменшив обороти критичності і спокійно продовжив: — І забирати чужу квартиру в намірах не маю, хоча матінка мене за це по голові не погладила б.

— Матінка… — з придихом вимовив Артур, — моя матінка, я так думаю, пахла хвойним освіжувачем.

— Артур, не запудрюйте мені мізки!

— Я нічого не запудрюю! Я просто подумав про свою матінку. Вона померла, коли мені було два роки.

— Я знаю, але це ніякого стосунку до справи не має.

— Точно! — раптово протверезів Артур. — Точно! Повернімося до справи! Отже, ти відмовляєшся, так? Хочеш власними силами спробувати?

— Послухайте, я не буду нічого власними силами, я дійсно її люблю, і мені не потрібна ніяка квартира, а тим більше, якщо вона буде здобута за рахунок чужого страждання.

Артур зупинився. Спочатку він відмовлявся вірити цим словам, потім припустив, що наш головний герой таки може бути чесним і принциповим чоловіком, а потім… а потім, коли все це таки дійшло до його запаленого, як і ніс, мозку, він розгубився. Артур не знав, що говорити, як не знав, чи йти далі, чи сісти прямо отутечки на брудне слякотиння й заплакати з горя. Він був приголомшений.

— Я приголомшений, синку! Я не знаю, що сказати, і навіть міркую, чи не сісти мені прямо отутечки і не заплакати з відчаю! Це дійсно правда? Це правда, те, що ти оце тільки-но мені сказав?

— Ну… так.

— Давай, давай я потисну тобі руку.

І він заходився тиснути мляву пластилінову руку нашого головного героя. Але наш головний герой не відповідав йому такою ж силою потискання руки, він вдивлявся кудись уперед, де запримітив два знайомих силуети, що мирно й плавно, немов тихоокеанська риба-молот, прогулювалися під грудневими каштанами. Перший силует — він упізнав одразу — належав Марії Федорівні Корф. В одній руці вона тримала повідок, на якому висів зневірений у можливості спокійно попісяти пудель зятя, а іншою підтримувала другий силует, що явно належав Риті Львівні. Остання розмахувала клюкою й щось бурхливо доводила Марії Федорівні. Складалося враження, що вона навіть хоче вдарити нещасну консьєржку, тобто, перепрошую, concierge.

— …на мене розраховувати.

— Що? Ви щось сказали? — повернувся із світу того до світу цього наш головний герой. — Повторіть!

Артур повторювати не хотів (він змалечку не любив повторювати, як, власне, і переписувати, перечитувати й переробляти), але повторив:

— Я кажу, що за таких умов я весь твій. Ти зруйнував усі мої уявлення про людей, а тому мій знайомий юрист зможе все владнати безкоштовно. Тобто розлучення, злучення, перепрошую, одруження. І ти можеш у всьому на мене розраховувати.

— О, дуже дякую, — щиро всміхнувся наш голов ний герой, і вони рушили далі.

— До речі, мого знайомого юриста звуть Третичний Іван Зіновійович. Може, чули?

— Ні, не чув. У нас у селищі теж був юрист, Складаний. Василь