Читати книгу - "Doc 1"

— Ба, пам’ятаєш Варьку? Буде з нами жити, — поставила Маша Фріду перед фактом.

Колись навчалися у школі, був час — навіть дружили. Тепер-от знову. Однокурсниці.

Коли Варварі було вісім років, Маша була майже дорослою дівчиною, розумною, красивою, гордістю школи та всієї Татарки. За нею довгим сірим шлейфом тягнулися її малолітні фрейліни. І Варька була серед них першою.

— Значить так, Варя, — казала їй Машка, — якщо Вадику віднесеш записочку, я тобі подарую цю картинку.

Цю картинку ну дуже хотілося, але йти на спортивний майданчик, де збиралася вся подільська шпана, — не зовсім.

— Віднесу, — сказала Варя, показуючи всю свою готовність догодити найкращій з принцес.

Щоб дістатися майданчику, треба було спуститися Олегівською, вийти на Нижній Вал і пройти ще два квартали небезпечним відрізком шляху. Після восьмої вечора порядні господарі собаку на Поділ не виженуть, не кажучи вже про дітей. Варя стояла перед складним вибором. Йти — страшно, можливо, навіть і не так страшно, як незручно, неприємно. Глузливі погляди подільських вона б не винесла.

П’ятнадцять хвилин вона просиділа у чагарнику на Олегівській, а записочку, не витримавши нервового напруження, викинула через вузький отвір у люку до колектору й прийшла до Маші, погано імітуючи задишку.

— Віддала? — запитала Машка зі свого трону.

— Віддала, — глибоко дихаючи, відповіла Варя. — Давай картинку.

Отримавши непоказну картонку з акварельною мазнею якихось польових квітів, Варвара відчула себе нещасною. «Нечесно, — плакала вона ввечері, сидячи на кухні, - нечесно так», — била сама себе кулаками в обличчя.

А наступні два дні Машка проревіла, і ніхто не міг її втішити: ані пригорща двірських фрейлін, ані ровесниці, наполовину подружки, наполовину — заздрісні заспинщиці. Не прийшов. Проігнорував. А до того — клявся, гуляти пропонував.

— Не треба плакати, — намагалася загладити провину Варя: — М-м, не плач. Він дурак, твій Вадим, на цигана схожий.

— Та нічого ти не розумієш, ідіотка! — відмахувалася Машка. — Нічого!

Варя якраз все розуміла: хоч Вадька був схожий на цигана, але був красенем ще тим. Тому вона вирішила дістати ту записку, віднести Вадиму, нехай із запізненням, але краще пізно… Повернулася на місце злочину. До колектору спускатися страшно, але що вдієш, дивитися, як страждає її біла королева, ані сил, ані совісті не вистачало. Кришка люка виявилася відсунутою, але на цю фатальну дрібницю Варя не звернула уваги. Внизу було темно, сиро, під цеглини та брудні ганчірки стрімко, боячись обпалитися раптовим сонячним світлом, тікали мокриці та безіменні чорні жуки. Записки ніде не було.

Розгублено огледівши навколишню територію, Варварка почала думати про те, як напише нову записку, але вже своєю рукою, начебто від Маші, і віднесе її Вадику.

Але це вже потім, коли прийде додому. А поки — було моторошно і слизько. Маленькі жовті сандалі ковзали по вогкій цеглі, чомусь подумалося про янголів і навіть здалося, що почулися їхні голоси.

— Ну шо, Кирилович, все готово? Тада закривай!

Безумовно, це були янголи. І останні людські голоси, які Варя почула в цей вечір, належали саме їм.

Наступного вечора сусідка тьотя Надя, почувши дитячий знервований плач з колектора, викликала міліцію, яка довго й безжалісно допитувала голодну та посинілу Варю. Зателефонували батькам. Визвали на впізнання. Варина мати, тримаючись за перила й відганяючи лише одну нав’язливу думку — «тільки б не вона», — спускалася у підвальне приміщення, в якому знаходився опорний пункт.

Вона, але жива і здорова, з видовженим тваринним обличчям, з їдким запахом теплотраси.

Про записочку Варя вже не думала. Більш за все хотілося смаженої картоплі. Бажано на вершковому маслі. З помідорами та ковбасою, та ще й вбити яйце. А може, й два. Вночі у Варі піднялася температура, викликали «швидку».

— Запалення легенів, — сказав медбрат і порадив на ранок викликати дільничного лікаря.

Лікар був у відпустці. Виконуючого його обов’язки на місці не було. Його взагалі не було.

— Літо, ніхто ж не хворіє, - сказали на тому кінці дроту.

Викручувалися самі. Але антибіотики прописати було нікому.

Прибігали дівчата з двору, сиділи на табуретках і, неначе в ляльковому театрі, з поважної відстані спостерігали за хворою. Приходила і Маша. Варварка у приступі відвертості все-все розказала. І про записочку, і про те, як хотіла її дістати, і навіть про те, що у міліціонера, який її витягав, з рота пахло так само, як і в їхньої кішки.

Маша пробачила. Точніше, вона навіть не побачила з боку Варі провини, а тому й пробачати було нічого. Проте сама попросила пробачення, і після того і Маша, і Варя подорослішали, можливо, ще не зрівнявшись у життєвому віці, але подружилися і жити одна без іншої вже не могли. Манька перестала бути королевою, а Варварка — фрейліною. Для першої казки, виходячи з її віку, втратили свою магію, другу ж вони тримали за всі дівчачі випуклості вкупі з душею, але настала черга самій бути королевою. Тим більше, в неї з’явилася по-дорослому сильна покровителька.

А міліціонеру з неприємним запахом з рота по-чорному зраджувала дружина. Тому всі з нього сміялися, але, разом з тим, всім було його шкода. Навіть дружині.

* * *

Початок червня видався дощовим та безвідповідальним. Дюша, незважаючи на благальні заклики матері готуватися до іспитів, цілими днями безцільно валандався по місту, вечорами — пропадав невідомо де і невідомо з ким. З ким? Мати згадувала про сказане сином за столом на своєму дні народження. Щось про дівчину. Раніше постійно хвилювалася через те, що Дюша не звертає уваги на дівчат, хвилювалася, питала себе — чому? Які прогалини у вихованні? Потім заспокоювала сама себе — рано, ще маленький. А тепер-от нервує. Якась примарна дівчина (чи є вона?) заважає йому нормально закінчити школу.

— Ну що ти з життям робиш? — питала вона в сина за сніданочними сардельками, розуміючи, що насправді нічого він не робить, в атестаті мають стояти тверді четвірки, все життя попереду, а віддалення сина можна списати на вік.

— Що з тебе виросте, — питала вона, дивлячись, як Дюша уплітає вечірнє рагу. Питала й ловила себе на тому, що поводить себе з сином як звичайнісінька кухарка.

— Ма, — відмахувався Дюша, запиваючи оте «ма» сливовим компотом.

Зрештою, нічого страшного. Цілими днями, якщо не малює і не читає, то десь бігає, але точно не з сумнівними компаніями в кабаках сидить, і це вже радує, але хотілося іншого: хотілося домашнього затишку, сімейної близькості, тільки у сім’ї кожен жив окремим життям, ніхто нікому не підпорядковувався та відчайдушно відмежовувався у власній кімнаті під своєю ковдрою від надокучливих сімейних