Читати книгу - "Том 3"

Любов

Щастя? Ти кажеш, щастя? Де ж воно? Ох, Оресте, Оресте! Як ти не бачиш того, що ми згоріли, обоє згоріли. Де ж тут щастя, коли життя вже немає? Нащо сеє все,

навіщо? Все одно, вже ніщо, ніщо, ніщо не поможе! (Стає на коліна, притуляється до рук Ореста.) Оресте, Оресте, друже мій бідний, друже мій безталанний, за що ми гинемо, за що я тебе згубила?

(Ридає.)

.Орест

Любо, Любо, ти мене з ума зведеш!

Любов

(встає)

Так, правда... Ах! прощай!..

(Поривається йти.)

Орест знов затримує.

Орест

Ні, ні, я сам не знаю, що кажу, я не можу бачити сліз, я тоді сам себе не тямлю.

Любов (сумно й суворо)

Я вже не плачу.

Орест

Нема чого плакати, доле моя. Ти прийшла, ми знов укупі, і я люблю тебе, кохаю, як перше, ніщо не загинуло, все вернеться, як було колись...

Любов

Так, ти все віриш в дива...

Орест

Вір і ти! Любо, молодість робить дива, я видужаю, я се чую, і ти не думай про лихе. Тоді було таке щастя, воно зрушило тебе, нерви не витримали, я сам теж не тямив себе тоді. Більше страх вигадав, ніж справді було хвороби. Подумай тільки, подумай, чи варто ж калічити своє життя через якусь легку нервову хворобу.

Любов

Легку* ти кажеш?

Орест r

Та не варт про се й говорити, справді. Ми оселимось тут, будемо жити спокійно, тихо, і все загоїться. Я не допуіцу ніколи нікого турбувати тебе. Я глядітиму тебе так, що й вітрові не дам повіять на тебе. Ти ж моє щастя єдине, ти моє все. Подумай, чи я ж можу без тебе жити? Зваж сама, чи можем ми різно розійтись, чи могла б ти сама зректися мене і нашого щастя? Нащо ж гинути, коли можна жити і жити щасливо? Я не вірю, що все пропало, і ти не віриш, тільки так говориш, правда? Я знаю, так. Життя перед нами... Коли я буду щасливим, я знов оживу душею, я знаю, я чую, що мій вогонь прокинеться знову, і ти побачиш, як лаври я складу тобі до ніг, бо все те буде твоє — і сам я, і слава моя... Яке се буде життя! Подумай, Любо!..

Любов (жестом наказуеу щоб замовк)

Годі! Ти отуманюєш мене. Жити трудно і страшно... я не хочу жити. Стривай, не всякий має право жити... Ти кажеш — думати, ох, думати...

(Проводить рукою по чолі.)

Орест

Се ж так просто, ти тільки забудь...

Любов

(сідає на крісло на бильці, схиляє голову на спинку близь-ко голови Ореста, одною рукою обіймає його. Говорить тихим у палим голосом, немов у полу сні)

Чекай, Оресте, пожди, любий, поможи мені думати, у мене думок нема... мені здається, що се вже раз було... мені снилось, що я була щаслива, дуже щаслива, я була з тобою і розказувала тобі своє життя, а потім прокинулась і бачу... ні, я не знаю, може, тепер сон? Ах, се так тяжко... Я хочу добре пригадати, як се було... я думаю, що се знов буде так... (Тривооісно.) Що тоді, Оресте?

(Щільніш обіймає його, здригнулась.)

Орест (тихо, але з жалем)

Все одно, що б не сталось, ми не розлучимось. Не думай нічого...

Любов

Так, не треба, я потім буду думати, тепер втомилась... Тихо, зовсім тихо, так...

(Закриває очі і затихає.)

Орест

(цілує їй руки, потім плечі, шию, обличчя, не завважаючи, що вона сливе без пам'яті)

Не думай нічого, не треба, я люблю тебе і любитиму завжди. Нехай загину, все одно, хай серце розірветься — од щастя, не од горя. З тобою на все готов! Ти будеш моєю дружиною і будеш жити, як інші, краще, краще, ніж інші. Ти будеш щаслива, щаслива, щаслива...

Любов

(раптово підводить голову)

Щаслива, а... а божевілля?

Орест

(жахнувшись, але зараз оправивсь і ще палкіше заговорив)

Дарма, я перейму його від тебе і все-таки буду щасливий, бо я так хочу.

Любов (в нестямі)

І я так хочу. Досить уже горя. Навіщо жертви? Я рада, що ми загинем! Тепер не треба думати, не треба зрікатися? Я жити хочу востаннє, ми ще не жили, ще

і не жили! Ох, як я тебе кохаю! (Пригортається міцно.) Бери мене, я твоя, тільки тебе кохаю і не боюсь нічого. Про все дарма! Ах!., я так тебе люблю, тільки тебе! (Цілує в нестямі. Починає говорити між поцілунками, мов непритомна.) Більш нікого нема на світі; ми самі, удвох, і я твоя, уся твоя, уся... (Притулилася міцно і мов заніміла.) Ти мало любиш, ти мусиш, мусиш... умерти,

і я мушу тебе любити, бо я твоя, твоя! (Змінивши тон, шпарко, гостро.) Вставай, Оресте!

(Сама встає.)

Орест

(пробує встати, але скрикує від болю і опускається) Ой!

Любов

(підходить до Ореста, нахиляється над ним, тривожно) Оресте, глянь мені в очі!

Орест глянув, жахнувся, закрив собі очі руками, Любов (стрепенула його за руку)

Починається? Ти вже бачиш? Тобі страшно? Не бійся! Я знаю, я страшна, але нічого... А що зі мною було? Я про все забула, а тепер я все пригадала... Тільки не треба жахатись, не треба плакати, я все поправлю, поки ще можу.

(Іде до столика, бере строфант у пляшечці і наливає в

чарку.)

Орест

Що ти робиш!

(Силкується встати.)

Любов

Так треба! (Випиває.) Тепер уже не бійся, нічого не буде.

Орест

(робить зусилля, встає і нерівним, ненатурально швидким ^ кроком біжить до Люби, тая заточується)

Що ти зробила? Рятуйте! хто там? Мамо, рятуйте!

Любов (падає)

Мовчи... і ти мусиш... за мною... Беатріче твоя... квітка... троянда блакитна.,, так треба...

(Вмирає.)

ВИХІД IV

J Ті ж і пані Груїчева.

Груїчева

Вона зомліла?

(Бере Любину руку.)

Орест (одпихае матір від Люби)

Не чіпай, ти її ненавидиш. Вона через тебе отруїлась!

(Припадає до Люби, плаче.)

Груїчева

Дитино моя, пожалуй себе, зглянься надо мною! Орест

- Покинь мене, мені нікого не жаль, я піду за нею. Нащо мені жити?

(Затихає в німому оісалю.)

Мати заломляв над ним руки.

Завіса

[31 августа 1896 року, Колодяжне]

ПРОЩАННЯ

В хаті молодого хлопця. Дівчина в гостях, його мила, не коханка, не заручена,— мила.

На столі великий портрет, прикрашений квітками, портрет гарної молодої дівчини, не ТОЇ, ЩО В ГОСТЯХ.

Ніжна сцена.

Хлопець Ти