Читати книгу - "Веселий ярмарок"

Запахло інформаційною насиченістю, і в залі запанувала тиша.

— Передусім, темою наших досліджень були умови праці,— Аскольд Микитович переклав кілька зрешечених перфокарт.— Ось перед робітниками цеху № 5 ми поставили запитання: «Чи треба реконструювати виробництво?» І яку відповідь, на вашу думку, ми одержали? — оратор для зміцнення контакту з аудиторією мав звичку запитувати.

Слухачі зашепотіли, наче сухий очерет під вітерцем, а худорлявий літній чоловік, котрий вирізнявся пишними вусами, іронічно посміхнувся:

— Відповідь, як і слід сподіватися: «Цех потребує реконструкції».

— Авжеж! Саме так! Ви ніби в око вцілили,— кліпаючи, підхопив керівник групи соціологів.— Такого ж висновку дійшли й ми...

— Хм... Винайшли велосипед. Це ж відомо, як тва рази по два!—знову вихопилося у вусатого. — Ми вже проект реконструкції маємо. Закінчуємо четвертий цех, тоді й до п'ятого доберемося. Воно ж і Москва не зразу розбудовувалась.

Ружанський засунув руки у кишені, ніби шукав там потрібне слово. Підвівся директор заводу:

— Михайле Свиридовичу, гостей поважати треба, а ви...

Вусань кивнув на знак згоди і знічев'я заходився підкручувати вуса.

Аскольд Микитович натхненно продовжував:

— Ви, товаришу з вусами, сказали, що ми винайшли велосипед, а вам потрібен автобус. Навіщо? Скажу. Серед робітників, які мешкають на віддаленому житловому масиві, ми розповсюдили анкету із запитанням: «Чи запізнюєтеся ви на роботу?».

— І тут нема секрету! — вигукнув повновидий чоловік.— Це все одно, що запитати голодного, чи хоче він їсти.

— То ваші здогадки. Але у наш ентеерівський вік потрібні факти. Ось тут і допомагають наукові методи,— Ружанський намотав на вказівного пальця перфострічку.— Ми скористалися ними і дійшли висновку, що головна причина запізнень на роботу... Цікаво, а як ви думаєте? — промовець примружився, наче стрілець, ще й наставив на повновидого чоловіка вказівного пальця пістолетом.

— Гм... Причина перед очима,— випалив повнолиций.— Транспорт...

— Ти диви,— керівник групи соціологів опустив руку, наче спортсмен опісля стрільби.— Ви не в «молоко» влучили. Повний збіг з нашим висновком. Тепер зрозуміли, навіщо вам автобус?

— Давно зрозуміли,— відказав інший представник заводського активу.— Днями одержуємо. А згодом на масив буде курсувати електричка.

— Що й треба було довести! Саме на таку думку ми й хотіли вас навести,— Аскольд Микитович зробив паузу ї відкрив папку-досьє.— Нас цікавило широке коло питань. Наприклад, серед чотирьохсот сімдесяти двох робітників провели анкетування і з'ясували, хто з них має телевізори.

— Спробували б з'ясувати, хто їх не має? Нині усі метелики летять на «голубі вогники».

— Цілком правильно! — аж підстрибнув доповідач.— Але ми вивчили цю тему глибше і запропонували відповісти на таке запитання: «Ваші думки стосовно розкладу роботи телеательє?»

— Воно має працювати так, щоб у вільний час була змога здати у ремонт телевізор або викликати майстра,— знову підказав той вусатий ясновидець.

— Слухайте, шановний, та ви справжній телепат! Точнісінько так відповіли й опитувані,— тицьнув у папери Ружанський.

— Інші висновки пропоную проаналізувати після від'їзду науковців,— стомився директор.— За давнім народним звичаєм, як то кажуть, давайте разом повечеряємо!

Соціологи для годиться завагалися, а керівник непевно потер засмаглого лоба і мовив:

— А може, той... Не будемо?..

Директор узяв його під руку.

— Гість хазяїнові не господар. Чи не так, Михайле Свиридовичу? — підморгнув вусатому чоловікові.

— Воно так, тільки...— почав той вусань.

— Невже не підготували стіл? — звернувся директор до головного інженера.

— Все в акураті,— запевнив той.— Можливо, наші гості не звикли вечеряти?

— Як-то не звикли? — здивувався директор.

— Це тільки здогадки головного інженера. Стверджувати я не ризикую. Адже у кожного з них шлунок просить їсти...— І, подумавши, пишновусий додав:— Гадаю, можна скористатися науковим методом. Роздамо анкети і нехай кожен соціолог напише, як він ставиться до вечері у наш ентеерівський вік...

— Що за безглузда пропозиція! — обірвав опонента директор.— Люди не обідали, а вже вечір. Це ясно, як двічі по два! А втім, що скажуть соціологи?

Аскольд Микитович глянув на своїх колег і зашарівся:

— Ми вважаємо, тут можна обійтися без соціології. Проблема не потребує доказів.

— Що й треба було довести! — літній чоловік усміхнувся у вуса.

Ярослав Королевич

ПОШУКИ НАЇВНОГО СЛОНА

Якби ж то так було у житті: збрехала людина — і в неї зразу язик навіки кілком став або кістка у ньому виросла. Але не буває такого. Мели, що хочеш,— у роті не болить. Цією безкілковою властивістю язика дуже широко користуються майстри побрехенькової справи, але не ті, хто теплим вечором на колодках складає баєчки для розваги слухачів (ті міру знають), а, так би мовити, глобальні, оті самі, що розмахують «незалежними» трійчаками. Вони не розважають. їм не до сміху. Отже, експлуатують безвідмовність язика в іншому напрямку. І коли, скажімо, у потрібний момент приправити мереживо «соборних» нісенітниць рясною патріотичною сльозою, виходить таке жалібне, сентиментальне, що й слон розчулився б, правда, якщо він наївний, щойно з джунглів приїхав і не в курсі «самостійницько-суверенних» справ.

Одне таке чергове шоу останнім часом у США, Канаді і деяких інших західних країнах розігрують разом з боголякливими уніатськими душпастирями українські націоналістичні поводирі. Але ж мелодраматичне шоу потребує довірливого глядача. А де його взяти, довірливого? Отож і вишукують наївного слона, спрямовуючи «патріотичну» облаву головним чином на зарубіжну українську молодь, народжену за кордоном у повоєнний час, бо для неї, мовляв, тридцять вісім років з часу закінчення другої світової війни мусять правити за джунглі, крізь які не зразу й розгледиш, що воно на білому світі робиться, а як іще нагородити сім мішків гречаної вовни про продажно-«героїчне» минуле, взагалі непролазні хащі будуть. Тож кращого наївного слона годі й шукати.

Що ж воно за шоу, в якому «незалежні» актори по коліно у власних сльозах бродять? Ювілей «української дивізії», створеної 1943 року для боротьби за суто національні інтереси. Про те, що дивізія була саме українська, красномовно свідчить її повна назва: «Гренадірен ваффен СС дивізіон Галіцієн». Хіба не влучна назва? Але не будемо чіплятися до назви. Може, то тактичний хід «самостійних» стратегів, щоб збити противника з пантелику.

Аби у скептиків не виникло ніяких кривотлумачень відносно «українського характеру» отого «Гренадірен Галіцієн», колишній петлюрівський генерал М. Капустянський у своїй «Історії українського війська» вичерпно визначив «гордо-незалежну» сутність цього вояцтва: