Читати книгу - "Пригоди Грицька Половинки"

— Так то ж тільки для демонстрації, показувати! — вигукнув Чайник. — Показав собі та й усе. Гуляєш. Планету дивишся. Інопланетне морозиво їси…

Петякантроп лише носом шморгнув.

Після того пливли вже спокійно, без інцидентів. І мовчали. Котька був собою задоволений. По-перше, помирив хлопців, підкреслив їхню виняткову історичну місію. По-друге, підкреслив свою пасивну роль стороннього захопленого спостерігача, натякнувши, що його скромне перебування в кущах було запрограмованим виявом тактовності й небажання лізти в очі.

Одягалися теж мовчки. І тільки вже, як одяглися, Чайник зробив дуже серйозне обличчя і сказав, якось скоса глянувши на Котьку:

— Ти ж дивись. Ні пари з уст! Бо…

— Та ви що! Могила! Що я, дурний, не розумію? Таке діло. Ап! — і Котька затнувся й додав: — А… а завтра мені можна до вас? Подивитися…

Чайник перезирнувся з Петякантропом, подумав і сказав:

— А чого? Приходь… Це, мабуть, навіть треба, щоб хтось знав. Як нас анігілізують абощо…

Петякантроп тяжко зітхнув. Хлопці попрощалися, і Котька мерщій побіг на «Бережок».

РОЗДІЛ XI

«Всі по місцях!.. Замкнути браму!»

Гравітаційні сходи. На «літаючій тарілці».

Експериментальне селище пришельців.

— Де ти був? — мама вигукнула це так, що Котька аж здригнувся. Так мама не вигукувала навіть на сцені народного театру, коли грала Марію Стюарт (тато з мамою ще з студентських років захоплювалися драматичним мистецтвом).

— Ну, старик, ти даєш!.. — теж на високій ноті проказав тато (трагічно в нього не вийшло, бо його амплуа було комедійне).

— А що таке? — невинно усміхнувся Котька, тільки тепер збагнувши, що вже вечір, а він покинув «Бережок» зранку.

— Дивіться, він ще регоче! — вигукнула мама, відкинувши руку в бік сина (скільки вона мучилася колись над цим жестом). «Браво! Браво!» — зааплодував у душі Котька.

— Тебе вже на дні шукали, артист! — вигукнув тато. — Спиридон Спиридонович навіть з аквалангом пірнав, — і, повернувшись до мами, вже спокійно додав: — Я ж тобі казав, що це дурниці. Він же прекрасно плаває. Спортсмен-розрядник.

— Ну да!.. Топляться якраз ті, що прекрасно плавають. Ті, що не вміють, тримаються попід берегом, а ті… Ох! Він зведе мене в могилу… — мама знову-таки красивим жестом' взялася рукою за лоба.

— Так де це тебе носило, га? — вже своїм звичайним легковажним тоном спитав тато.

— Та я познайомився тут… — почав і затнувся Котька.

— З ким це треба познайомитися, щоб забути про все на світі! — вигукнула мама і, різко змінивши тембр, майже пошепки вела далі: — Ех, діти-діти… Все для них робиш, життя віддаєш, а вони зустрічають першого-ліпшого шмаркатого шибайголову і забувають про рідну матір…

«Ех, якби ви знали, з ким я познайомився! Ви б мені тут п'єсу не грали. Ви б… ви б… не знаю, що б з вами було!..» — подумав Котька, а вголос сказав:

— Та з хлопцями я тут місцевими познайомився. А ви що думали… з інопланетянами?

Як це у нього вирвалося, він сам не знав. Сказав і завмер. Але батьки не звернули на цю репліку аніякісінької уваги.

— Це добре, що познайомився, — сказав тато. — Звичайно, тут тобі компанія мало підходяща. Але треба було забігти, сказати… А то ж мама хвилюється. Завіявся на цілий день, ні слуху ні духу… Звичайно, всяке в голову лізе.

— І для кого я обід варю?! — сказала мама. — Що ж тепер — виливати?

— Та ти що! — вигукнув Котька. — Я голодний як вовк! Давай обід зараз же! Разом із вечерею! А вам я приніс яблучок… — і він почав витрушувати з-за пазухи яблука (не міг же він їх на березі залишити!).

— Звідки це? — здивувалася мама.

— Накрав? — іронічно усміхнувся тато.

— І зовсім ні! — сказав Котька. — Отой дідок пригостив… Дика природа, пам'ятаєте?..

— А-а! Спасибі! — тато схопив яблуко і надкусив.

— Серьожо, ти що! Немиті? — сплеснула руками мама. — Ану, помий зараз же! Ну що мені з вами робити? Що старе, що мале…

І, схопивши яблука, мама побігла на кухню. Гроза минула. Трохи погуркотіло й розвіялося. Життя ввійшло у свою колію…

Чи доводилося тобі, любий читачу мій, тримати коли-небудь у душі таємницю? Не ту, що тобі Вася сказав, щоб ти Петі не говорив, що Вова учора підносив Любі до школи портфеля. Ні! Справжню серйозну таємницю, якої ніхто-ніхто ще не знає і яка може ошелешити будь-кого — від рідного тата до поважного й неприступного Спиридона Спиридоновича, та так ошелешити, що в них щелепи поодвалюються і нападе гикавка… Чи доводилось тобі, любий друже, тримати таку таємницю? Якщо не доводилося, то я тобі скажу: ох, яка ж це важка нестерпна річ!

Таємниця та не дає тобі дихати, не дає всидіти на одному місці, крутить тебе дзиґою, підкидає вгору, несе, штовхає тебе кудись. Розпирає тобі груди, ламає ребра — рветься до людей.

І де тих сил набратися, щоб втримати її? Не пустити з язика.

Кльову сьогодні не було, і тато з Спиридоном Спиридоновичем не впіймали ні хвоста. Вони сиділи на лавочці й балакали про те, що взагалі риба стала ловитися погано, що колись тої чехоні було навалом, а тепер нема, що деякі породи риб зникли зовсім («Наприклад, «бички в томаті», — реготнув тато), що винні у цьому прогрес і цивілізація, що дуже добре, що зараз так багато уваги приділяють охороні навколишнього середовища, бо як так піде далі, то скоро нічого буде охороняти, попсують, з'їдять усе на землі, й доведеться перебиратися на інші планети…

Котька кружляв навколо них і мужньо боровся з своєю таємницею. Але, коли він почув, що доведеться перебиратися на інші планети, він не втримався:

— А… а не може бути так, що десь на якійсь планеті це уже сталося й інопланетяни захочуть перебратися до нас?

Тато глянув на Спиридона Спиридоновича. Спиридон Спиридонович глянув на тата. Тато знизав плечима. Спиридон Спиридонович теж знизав плечима.

— Думаю, що ні, — сказав тато.

— І хто це захоче перебиратися на планету… — усміхнувся Спиридон Спиридонович.

— … де навіть чехоня не ловиться, — закінчив за нього тато.

— От іменно! — погодився Спиридон Спиридонович.

— А ти що, боїшся, щоб у нас землю хтось не одібрав? — поблажливо усміхнувся тато.

— Та ні, — почервонів Котька. — Просто цікаво, чи може до нас хтось прилетіти з іншої планети.

— Теоретично — цілком можливо, — сказав Спиридон Спиридонович.

— А практично? — спитав Котька.

— А практично я ніколи інопланетян не зустрічав, усміхнувся тато. Скільки сил довелося докласти Котьці, щоб не сказати: «А я зустрів». Як