Читати книгу - "Україна у революційну добу. Рік 1919"

class="p1">На тлі тривожних виступів військових оптимізмом позначалася лише промова С. Петлюри, який вважав наявні сили достатніми для оборони Києва від радянських військ[93]. Сформований же В. Винниченком відхід від нещодавно визначених соціальних орієнтирів, з ентузіазмом підхопили й інші делегати. «За В. Винниченком пішли инші «ура-патріотичні» промови. І знову, як і, приблизно, рік тому (в грудні 1917 р.) на Всеукраїнському робітниче-селянському та салдатському з'їзді, соціяльно-економичний, клясовий момент в українській революції було затушковано моментом національно- політичним.

Питання про радянську форму влади знов було цілком ідентифіковано з питанням національного поневолення України Московщиною. Національний момент робив такий вплив, що не то що промови представників радянських соціялістичних партій, а навіть промовці фракції української партії соціялістів-революціонерів центральної течії, що пропонували передати владу в Українській Республіці в центрі і на місцях на трудовому принципі, не знаходили співчуття більшости конгресу. Під час фракційних промов, що почалися 26 січня, конгрес робив надзвичайно сумне враження. Фракція української партії соц. — революціонерів (центральна течія), що могла, при умові внутрішньої спаяності, ясності своїх позицій і рішучого переведення їх в життя, відограти рішаючу ролю в цім важнім моменті української революції, - розбавлена елементами з селянської фракції, розбилась, покололась на праве і ліве крила, які не могли знайти спільної плятформи, і в результаті виступила і голосувала (відповідно до свого поділу) за ріжні резолюції. Фракція українських соціяль-демократів (офіціяльна партія) прикладала всіх сил, щоб утворити на Конгресі дрібнобуржуазну, націоналістично- войовничу більшість, залучаючи до себе так звану галицьку фракцію (що зовсім не орієнтувалася в обставинах і складалася з представників дрібної, переважно селянської, галицької буржуазії) та правицю фракції селянської спілки.

Пропозиції і промови представників радянських соціялістичних партій (промова лівого укр. с.-р. Тараненка, укр. незалежника Зіновєва, пізніще бундовця Рафеса) зустрічалися криком та свистом. Найменший натяк на необхідність миру з Совітською Росією, на передачу влади в Українській Республіці робітниче-селянським радам, викликав обурення з боку розпаленої відповідними промовами й агітацією галицької та соц. — демократичної фракції. Отамани Петлюра та Коновалець — закликали до рішучої боротьби з російськими большевиками, вимагали від конгресу одобрення своєї контрреволюційної політики, погрожували репресіями лівим партіям і запевняли, що переможуть всі і все»[93]. Очевидно, в цій (можливо, дещо й задовгій) цитаті П. Христюк влучно передав сутність подій, що розгорнулися на Конгресі.

З принципових позицій лінію більшості, уособлювану В. Винниченком, критикували «незалежні» українські соціал-демократи. В проголошеній ними декларації давалася досить неприємна оцінка політиці Директорії, уряду УНР, обґрунтовувалася думка про доцільність передання влади в УНР в інші руки. «Директорія відограла в українській революції свою велику організуючу ролю, — говорилося у документі. — Але вона не змогла удержатись на тому шляху, яким повинна розвиватися українська соціялістична революція, вона не змогла оцінити тих завдань і цілей, які висунуто світовою революцією, вона не стала на твердий соціяльний ґрунт і тим розхитала той соціяльний фундамент, на якому лише й мала укріпитися революція.

Причинами цього є як сама структура влади Директорії, так і та обстановка, в якій їй довелося провадити свою діяльність. Характер складу Директорії, як коаліції національних революційних українських партій, і відсутність ясно вираженого клясового характеру її (а соціялістичну революцію тільки й може переводити клясова влада) опреділили хисткий і нерішучий характер її політики, як внутрішньої, так і зовнішньої…

У великій мірі до цього ходу подій спричинилося міжнародне становище України. Опинившися між двома сторонніми силами — з одного боку, Совітська Росія, а з другого, імперіялістична Антанта, Директорія, з страху перед Антантою, не зайняла відносно неї рішучої позиції. В той же час наступ російського совітського війська і авантюра правительства Пятакова спричинилися до того, що урядовий курс політики на Україні пішов вправо, а не вліво, як того можна було сподіватися. І в результаті ми маємо війну з соціялістичною Росією і можливість союзу з імперіялістичною Антантою. Ми не можемо цього допустити. Одинокий вихід з цього становища, який зможе удержати революцію і не дасть її роздушити, який дасть організуючі гасла революційним масам і поведе їх до боротьби, — це є якнайшвидча передача влади робітниче-селянським радам»[94].

Закінчувалася декларація «незалежників» низкою категоричних вимог, які були дуже близькими до позиції, що займав Центральний Виконавчий Комітет Всеукраїнської Ради селянських депутатів:

«1. Одержавши од Директорії всю повноту влади в Українській Республіці, Трудовий Конгрес не задержує її в своїх руках, а передає єдино правдивому представництву сили й волі революційного селянства і робітництва — радам робітничих і селянських депутатів.

2. Трудовий Конгрес оголошує Україну незалежною Соціялістичною Республикою.

3. Трудовий Конгрес пропонує російському світському урядові приступити до мирових переговорів і згоди між: двома соціялістичними республиками.

4. Трудовий Конгрес вимагає виводу з України чужостороннього імперіялістичного війська і невтручання імперіалістичних держав в українські справи.

5. Трудовий Конгрес складає тимчасове робітниче-селянське правительство з представників партій і груп, які стоять на ґрунті влади рад, якому доручає перевести по певній, виробленій Конгресом інструкції передачу влади робітниче-селянським радам і скликання Конгресу робітниче-селянських рад України, який вже і має утворити нормальний лад Української Соціялістичної Республіки Рад і організувати постійний уряд.

6. Після цього Трудовий Конгрес повинен розпуститися»[95]. Якщо взяти до уваги, що аналогічні, а то й радикальніші думки обстоювали й ті сили, які не брали участі в конгресі, але помітно впливали на настрої мас (більшовики, боротьбисти, частина бундівців), то стане зрозуміло: оголошення декларації незалежників було не прикрим епізодом для керівників конгресу, а позицією більшості політично активних верств суспільства, якою не варто було нехтувати і яку просто небезпечно було долати.

Однак гору взяла інша логіка — розстановка сил у керівному ядрі державного центру УНР, який неухильно дрейфував управо. Наочним виявом цієї тенденції стали процеси у фракції УПСР (центральної течії), що розгорнулися безпосередньо на конгресі.

До фракції пристала велика кількість селянських депутатів, які вбачали саме в есерах своїх найперших захисників. Це додало нової гостроти тим суперечностям, які виявлялися ще до форуму, — на самому конгресі під час засідань фракції з великим ентузіазмом сприймалися виступи М. Грушевського, який енергійно захищав трудовий принцип, ідеали соціалістичної революції й критикував реформістську позицію Директорії. Лише з великими труднощами вдалося узгодити спільну декларацію фракції. В ній, зокрема, вказувалося: «Оцінюючи великий подвиг українського трудового народу, котрий виключно своїми силами визволив свою країну з-під гетьмансько-поміщицького ярма, фракція УПСР вважає, щоцим повстанням трудового люду почалась нова ера соціяльного будівництва і національної творчости, і через це кладе в їх основу трудовий принціп, як єдину гарантію успіху в будуванню нового життя.

…В сфері соціяльного будівництва фракція стоїть на принціпі соціялізації землі, конкретизуючи його, згідно