Читати книгу - "Ризиконавти"

бачив оази з буйною рослинністю і випалені сонцем пустелі, дрімучі ліси і всіяні кратерами вулканів мертві простори. Неначе міфічний Лінкей, я проникав зором у глиб землі й океану, знаходив там не менш різноманітне життя, аніж на поверхні. Мене полонили океанські істоти, прикрашені різнокольоровими ліхтариками й величезними голубими лампами.

Моєму зору відкрились широчінь і простір, я став усевидящим. Ця несподівано набута властивість була настільки захоплюючою, що виходити з цього стану здалося нестерпним. Зникло відчуття часу, тому й не знаю, коли я все ж таки заснув. Побачене в просоночному стані стало уві сні сюжетно струнким. Істоти екзотичної планети намагалися вступити зі мною в контакт: по-дружньому тяглися до мене щупальцями, лапами, хоботами, кожен кликав до свого дому, і кожна мова, кожен жест були навдивовижу зрозумілі З-поміж привітань і запрошень найчастіше чулося: “Пізнай!”. “Пізнай!” — шелестіли прозорі крила. “Пізнай!” — мигтіли спалахи очей. Та я лише дивувався, приголомшений цим багатим пульсуючим життям.

Мандрівна ніч не минула безслідно — прокинувся я з сильним головним болем.

Наступні звіти були аналогічні цьому. Щоночі Мишконогов мандрував в інопланетних світах.

— Цілком імовірно, — казав він професору Дев’ятому. — що я ніколи не стану космонавтом, але хто заборонить мені уявно літати?

— Ніхто, — підтверджував професор, і при цьому якось дуже замислювався.

В будівельно-монтажному управлінні помітили, що Мишконогов змінився: став більш упевненим у собі, припинив розмови про котельню і в обличчі його з’явилося щось притаманне людині, збагаченій неабияким житейським досвідом. Головний інженер навіть поцікавився, чи, бува, не одружився він? Чи, може, їздив у закордонну подорож? Мишконогов лише посміхався, та відкривати своїх секретів не наважувався, знаючи можливу реакцію на подібні одкровення.

Минав сьомий місяць його занять АТ-2, коли трапилося щось непередбачуване, хоч півроку тому й боязко очікуване.

На бриючому польоті він врізався в океанські води уже обжитої планети й блаженно поплив поміж люмінесцентних істот. “Пізнай!” — булькнув йому у вухо якийсь головоніг. “Пізнай!” — завібрувала жива срібляста торпеда. І зненацька пролунав вибух, який викинув Мишконогова не лише зі сну, а й з постелі. По стінах кімнати стрибали відблиски пожежі. Він підбіг до вікна й обімлів: редуктор-розподільник метрів за п’ять від вікна був охоплений полум’ям. “Якийсь негідник підсунув цигарку!” — гарячково майнуло в голові. Підбіг до телефону, тремтячими пальцями набрав номер пожежної.

Хвилин за п’ять приїхали дві машини, і вогонь швидко погасили. Одначе сон утік. Вперше за сім місяців Мишконогов знову почув шум двигунів і легку вібрацію посуду в серванті. Як бувало колись, тоскно подумалось: “В разі чого не тільки від моєї квартири, а й від усього будинку мокрого місця не лишиться”.

Торік він навмисне спускався до котельні поглянуть, що там робиться. Оператор, дівчина із заспаними очима, заспокоїла, що котел зовсім не схожий на кухонну каструлю, з якої виривається пара, що всередині його — чавунні труби-змійовики, схожі на кімнатні опалювальні батареї, і коли лопне якась секція, нічого страшного не трапиться. Щоправда, може виявитись несправною горілка, і тоді при скупченні газу буде невеличкий вибух, але ж це трапляється і з звичайнісінькою газовою колонкою чи плитою. Словом, утішили його, а він, дурень, і повірив у те, що так уже й нічогісінько не загрожує. Який же мудрій поставив редуктор прямісінько в нього перед носом?

Погані думки, обганяючи одна одну, мчали галопом. Суворо наказав собі: по черзі розслабити кожен м’яз, викликати відчуття тепла і приємної важкості, зняти напруження й заснути, інакше завтра йому не працювати. “Сплю, сплю, — почав вселяти собі при кожному видиху, та раптом стрепенувся: — А чому, власне, сплю? Може, якраз і не треба спати?”

Встав, увімкнув світло, заклав до машинки аркуш паперу і посміхнувся: “Як це там у пародиста — до ЖЕКу писати чи відразу в ООН?”

До ранку вистукувала машинка, виливаючи на папір те. що нагромадилося в душі за кілька років і про що так легко забулося за допомогою вправ, котрі вчили літати уві сні. “Майже в кожній квартирі діти… За останні два роки… Давно могли підключити будинок до котельні, але через чиюсь недбалість забули…” — сипалося з-під клавіш червоної, ніби розпеченої від напруження, “Уніси”.

“Та кому ж пам’ятати про це, як не мешканцям”, — майнуло з досадливою злістю на власну інерцію. Запечатав послання в конверт і, йдучи на роботу, взяв із собою. Біля під’їзду зіштовхнувся з купкою пенсіонерів, які жваво обговорювали нічну пригоду.

— Як спалося, Василю Івановичу? — поцікавилася Курилка, не розтискуючи зубів з вічною цигаркою. Вловивши у її тоні глузливі нотки, Мишконогов з неприязню подумав про те, що старій ось уже за сімдесят, а чадить, як паровоз. Однак пропустив єхидство мимо вух. згадавши, як недавно вона із сумною посмішкою сказала, що пора вже її в космос запускати, оскільки пройшла випробування на самотність. А може, зовсім і не єхидствувала Курилка — звідки їй знати про його нічні мандри?

Помахав над головою конвертом, аби усі бачили: ось! Написав до виконкому!

— Давно пора, молодець. А то все мовчимо, мовчимо, — схвально зашуміли пенсіонери.

З під’їзду вилетіла Леденцова, тягнучи в обіруч сонних Мишка і Гриця — дорогою на роботу одного до ясел треба було завести, другого — в дитсадок.

— Усе щось довбаєш, довбаєш на своїй машинці, — зло кинула вона Мишконогову. — Узяв би та й написав куди слід, щоб цю холеру з-під нас забрали. Холостий, бездітний, часу вдосталь, от і зайнявся б ділом. — І зневажливо скривила губи: в письменники записався, чи що? Так і без тебе розвелося їх… А яка користь? От коли б кожен письменник хоча б одне неподобство допоміг виправити — жити б стало краще. — Вона енергійно розвернулася і швидко потягла за собою Мишка і Гриця, що ледь поспішали за нею.

Увечері, після роботи, Мишконогов знову засів за машинку: треба було передрукувати комплекс вправ із одного найцікавішого пункту, котрий він збирався включити до своєї метапрограми. Пункт мав інтригуючу назву: “Метаморфози”. І хоча це означало лише вміння влізати в чужу шкуру, Мишконогов очікував від цих вправ не менше цікавого, аніж від нічних пригод. Його не цікавила можливість увійти в образ вази на серванті чи відчути себе настінним килимом, як це обіцяв методичний посібник, однак хотілося відчути себе на мить Леденцовою, Курилкою чи начальником БМУ. Словом, він готувався тепер до подорожей по людських душах, і захоплювало дух від такої перспективи.

Тільки-но машинка взяла розгін, як у двері подзвонили. Інший на його місці удав би, що вдома нікого нема, та Мишконогов