Читати книгу - "Малахітова шкатулка"

«Спробую сама хоч одну бляшку обточити».

Кинулася, а каменю придатного нема. Уламки Данилкової дурман-чаші лишились, та Катя берегла їх. В окремому вузлику вони були зав'язані. У Прокоповича каменю, звичайно, багато було. Тільки Прокопович до смерті на великих замовах сидів. Ну, і камінь усе великий. Уламочки та шматочки всі підібралися — розійшлися на дрібні вироби. От Катя й думає:

«Треба, видно, піти на рудникових відвалах пошукати. Чи не трапиться придатний камінець».

Від Данила та від Прокоповича вона чула, що вони біля Зміїної гірки брали. Ось туди й пішла.

На Гумешках, звичайно, завжди людно: хто руду розбирає, хто возить. Дивляться на Катю — куди вона з кошиком пішла. Каті це не до вподоби, що на неї задарма очі витріщають. Вона й не стала на відвалах з цього боку шукати, обійшла гірку. А там ще ліс ріс. От Катя цим лісом і вийшла на саму Зміїну гірку та тут і сіла. Гірко їй стало — Данилка згадала. Сидить на камені, а сльози так і біжать. Людей нема, ліс навколо,— вона й не стережеться. Так сльози на землю й капають. Поплакала, дивиться,— а біля самісінької ноги малахіт-камінь видніється, тільки весь у землі сидить. Чим його візьмеш, якщо ні кайла, ні лома? Катя все-таки поворухнула його рукою. Здалося, що камінь не міцно сидить. От вона й почала прутиком якимось землю відгрібати від каменя. Відгребла, скільки можна, почала хитати. Камінь і піддався. Як хруснуло внизу,— ніби сучок обломився. Камінець невеличкий, наче плитка. Завтовшки пальців на три, завширшки з долоню, а довжиною не більше двох чвертей. Катя аж здивувалася:

— Саме по моїх думках. Розпиляю його, то скільки бляшок вийде. І втрат самий дріб'язок.

Принесла камінь додому і одразу взялася розпилювати. Робота не швидка, а Каті треба ще й в хаті впоратися. Дивишся, цілий день у роботі, і сумувати ніколи. Тільки як за верстат сідати, все про Данилка згадає:

— Подивився б він, який тут новий майстер знайшовся. На його та на Прокоповичевому місці сидить!

Трапилися, звичайно, нахаби. Як без цього... Уночі проти якогось свята засиділася Катя за роботою, а троє парубків і перелізли до неї в двір. Полякати хотіли або ще що — їхнє діло, тільки всі напідпитку. Катя чиркає пилкою і не чує, що в неї в сінях люди. Почула, коли вже в хату ломитися стали:

— Відчиняй, мертвякова наречена! Приймай живих гостей!

Катя спочатку вмовляла їх:

— Ідіть собі, хлопці!

Ну, їм це нічого. Ломляться в двері, от-от зірвуть. Тут Катя скинула гачок, широко двері розчинила і кричить:

— Що ж, заходь. Кого першого садонути?

Парубки дивляться, а вона з сокирою.

— Ти,— кажуть,— без жартів.

— Які,— відповідає,— жарти! Хто за поріг, того й по лобі.

Парубки хоч п'яні, а бачать — справа не жарт. Дівка велика, плечі круті, око рішуче, і сокира, видно, в руках бувала. Не насмілились-таки зайти. Пошуміли-пошуміли, пішли собі та ще самі ж про це й розповіли. Парубків і почали дражнити, що вони втрьох від однієї дівки втекли. Їм це не сподобалося, звичайно, вони й сплели, ніби Катя не сама була, а за нею мертвяк стояв.

— Та такий страшний, що хоч не хоч втечеш.

Парубкам повірили — не повірили, а між людьми з того часу пішло:

— Нечисто в цьому домі. Недарма вона одна-однісінька живе.

До Каті це дійшло, та вона журитися не стала. Ще подумала: «Нехай плетуть. Мені так ще й краще, коли боятимуться. Вдруге, може, не полізуть».

Сусіди й з того дивуються, що Катя за верстатом сидить. На сміх її зняли:

— За чоловіче ремесло взялася! Що в неї вийде!

Від цього Каті солоніше було! Вона й сама думала:

«Чи вийде в мене в самої?» Ну, проте себе опанувала: «Базарний крам! Чи багато треба! Аби гладеньке було... Невже й того не подужаю?»

Розпиляла Катя камінець. Бачить — візерунок незвичайний прийшовся, і ніби намічено, в якому місці впоперек відпиляти. Здивувалася Катя, як добре все прийшлося. Поділила по готовому, обточувати почала. Справа не дуже хитра, а без звички також не зробиш. Поморочилася спочатку, потім навчилася. Бляшки ще й які вийшли, а втрат і зовсім нема. Тільки й викинула, що на сточування припало.

Наробила Катя бляшок, ще подивувалася, який красивий камінець трапився, і стала міркувати, куди збути вироби. Прокопович такий дріб'язок до міста, траплялося, возив і там усе до однієї крамниці здавав. Катя багато разів про цю крамницю чула. От вона й надумала піти до міста.

«Спитаю там, чи будуть надалі мої вироби приймати».

Зачинила хатину та й пішла пішки. У Польовій і не помітили, що вона до міста подалась. Дізналася Катя, де той хазяїн, який у Прокоповича вироби приймав, та й з'явилася просто в крамницю. Дивиться — повно тут усякого каміння, а малахітових бляшок ціла шафа під склом. Людей у крамниці багато. Хто купує, хто вироби здає. Хазяїн суворий та поважний такий.

Катя спочатку підступити боялася, потім насмілилась і питає:

— Чи не треба вам малахітових бляшок?

Хазяїн пальцем на шафу показав.

— Не бачиш, скільки в мене добра цього?

Майстри, які роботу здавали, приспівують йому:

— Багато нині на ці вироби майстрів розвелося. Тільки камінь переводять. Того не розуміють, що для бляшки доброго візерунка треба.

Один майстер з польовських був. Він і каже хазяїнові нишком:

— Недоумок ця дівка. Бачили її сусіди за верстатом. Ото, мабуть, наробила.

Хазяїн тоді й каже:

— Ану покажи, з чим прийшла?