Читати книгу - "Селище на озері"

Наблизившись до берега, Піжму і Гарру зрозуміли, чому Урхату не підводив голови. Він пильно дивився у воду, а в правій руці тримав довгу жилку. На поверхні плавав сухий сучечок, що правив за поплавець, а крізь товщу води проглядав вирізаний з білої кістки гачок.

— В гості приїхав,— сказав Піжму.

— Ходімо до господи,— відповів Урхату і зіскочив з березового стовбура у воду.

Тільки зблизька можна було розгледіти, яке незграбне і громіздке одоробало цей Урхату.

Він щонайменше на цілу голову був вищий за Піжму. Його надміру довгі й волосаті руки і криві ноги здавалися нелюдськими. Кущуваті, настовбурчені брови нависали так низько, що очі під ними були ледь помітні.

— Минька привіз,— промовив Піжму й витяг із човна велику рибину.

— Добрячий! — усміхнувся Урхату, виважуючи миня на руці.

Враз вітер зашарудів листям дерев. Сяйнула блискавка, і лункий удар прогуркотів по небу.

Гарру похапцем витяг довбанку на берег і подався навздогін за дідом та Урхату, що вже повернули до байраку.

Байрак цей був похмурий, як і його господар. Поміж вапняковими брилами пробив собі тісне русло швидкий струмок.

Стежка в'юнилася все вище й вище. Вони вийшли на простору галявину, що нависла над урвищем. Назустріч їм, люто гавкаючи, рвонули два собаки. Урхату крикнув і замахнувся на них ломакою. Підібгавши хвости, собаки відбігли од них до стіни й стали там, наїжачені, з ощиреними пащеками.

Гарру здивовано озирався. Довкола не було й натяку на якесь житло. Біля кам'яної стіни урвища сиділа літня жінка й потрошила рибу. Урхату поставив перед нею кошик із свіжим уловом і сказав:

— Швидше! Гроза!

І ту ж мить хмару розітнула сліпуча блискавка і оглушливо ударив грім.

— Ходімо,— промовив Урхату і повів гостей за собою.

Кроків через двадцять вони опинилися перед великою нішею, в глибині якої під вапняковим виступом був низький вхід у темне підземелля.

Урхату провів гостей низьким коридором, і вони зайшли до великої й високої печери, освітленої палаючим вогнищем. Навколо нього сиділо кілька жінок і підлітків.

Житло Урхату можна було тільки частково назвати підземеллям. Одна половина його, під кам'яним схилом, справді являла собою щось схоже на печеру, вибиту людськими руками. Друга половина — це просто глибока й широка яма, накрита зверху шаром довгих жердин. У тому місці, де кам'яний схил з'єднувався з настилом, був вузький отвір для диму. Урхату наказав жінкам закрити його шкурами, бо крізь нього капав дощ. Проте ще довго поодинокі краплі просякали між жердинами і зривалися усередину печери.

Капіж і плюскіт води у яру утворювали своєрідну музику. Час від часу тихе капання переривалося громохкими ударами, від яких здригалися стіни печери. Гарру занепокоївся.

— Громовик воює! — сказав Урхату, сторожко позираючи на покрівлю. Він підкинув у вогнище оберемок сушняку, і високе полум'я осяяло підземелля.

В цю мить Гарру помітив, як шкура лося, що висіла на стіні, раптом ворухнулась. Один її бік помалу відхилився, і звідти визирнуло зморшкувате старече обличчя. Маленькі очиці обабіч гострого гачкуватого, наче совиний дзьоб, носа блиснули з-під сивих брів і з цікавістю втупилися в Піжму і Гарру.

— Заходь, мати! Гості!

Запона відгорнулась, і за нею виявився такий самий вузький прохід, як і той, яким вони ввійшли до печери. Там стояла маленька бабуся, зігнута в три погибелі, наче спина в неї переламана навпіл.

Стара поплямкала губами і затрясла головою.

— Ну, Піжму? — заговорила вона скрипучим голосом.— Знала, що прийдеш. Біда в тебе? Допомагати треба!..

Піжму притиснув долоні до грудей і низько схилив голову.

— Приїхав, щоб поворожила. Думав: Рефа стара, багато чого знає. Якщо ж не знатиме чогось, підкажуть їй лісові духи.

Поки Піжму говорив, Рефа підступилася до вогню. Вона не сіла, а тільки нахилилась, узяла з жару печену рибину і мовчки пішла до своєї запони.

— Рефа зараз не говоритиме. Громовик здурів — не дає спокою. Перестане гриміти, тоді поворожу.

Рефа відхилила запону й зникла в глибині темного проходу.

Урхату народився в Ку-Піо-Су. В дитинстві він мав інше ім'я. За великий зріст і нездоланну силу його прозвали «Урхату». Мовою племені Ку-Піо-Су це означає «великий ведмідь».

Ще молодим не мирив він із самим Мандру. Не подобалось йому коритися наказам. Він узяв найкращий човен, посадив у нього дружину, двійко дітей, собаку й меншого брата; взяв також матір — горбату Рефу, зброю та домашнє начиння. Уночі покинув селище, і слід його пропав надовго.

Ніхто не знав, куди подівся Урхату. Аж через кілька років догадалися, що він оселився в байраку Велика Щілина.

Це місце Урхату наглянув давно і вподобав його неспроста.

У сиву давнину, про яку найстаріші діди чули від своїх дідів, У цьому байраку було велике селище. Жило тут плем'я нуонки. Розмовляли вони особливою говіркою і славилися вмінням добувати чудові крем'яні жовна — круглі камені завбільшки як дитяча голова. Зовні ці крем'яні жовна були вкриті корою, а на місці зламу мали світло-сірий колір.

Кремені були надзвичайно зручні для ручної обробки. Жовна від удару розколювалися на рівні уламки, і їх добре було стесувати та глянсувати. Далекі поселенці приїздили до нуонків, щоб виміняти чи випросити хороших камінців для власних виробів.

Нуонки пробивали у вапняку глибокі шахти і добували кремінь із товщі вапнякових нашарувань.

Шахта становила собою широку круглу яму. Спускатися на дно шахти можна було східцями, які вибивали по схилу ями. Заглибивши на три-чотири метри, добувачі кременю робили не дуже довгі штольні, підземні галереї.

У товщі вапнякового плитняку Великої Щілини Урхату виявив три таких шахти, що