Читати книгу - "Бережіть янголів своїх"

— Поліно? — гукнув мене низький, трохи хрипкий голос.

Обличчя цієї втомленої літньої жінки я начебто звідкись знала… І тут — як спалах!

— Люда?

— Що, так змінилася? Не впізнала?

— Та ні, — промимрила я. — Вибач, просто задумалася… Як ти, Людочко, живеш?

— Та що там моє життя…

Я вдивлялася в неї. Невже це вона? Втомлена, постаріла, розчавлена жінка…

— Може, зайдемо, трохи зігріємося? — я кивнула на затишне кафе через дорогу. Люда зам’ялася.

— Гаразд…

Історія, яку вона мені повідала, просто приголомшила.

— Пам’ятаєш Олега з нашого курсу? На останньому курсі я почала з ним зустрічатися…

— Пшеничного, отого «короля міста»? Ще б пак! З вас була така гарна пара…

— Ото ж бо й воно — була…

Людмила продовжувала:

— Коротше, одружилися ми. Грошенята в нього водилися, життя здавалося прекрасним. Де ми тільки не були — Туреччина, Єгипет, навіть у Парижі побували. Через рік народилася донечка…

«Он як, донечка… — подумала я. — Невже старий дивак наперед знав, що буде зі мною і з Людмилою ще 30 років тому? Але як? Може… це й не людина була? Тоді хто?»

Я згадала, що він мені напророчив, і гірко всміхнулася. Де воно, те щастя й багатство? Заблукало…

— А в тебе є діти, Полінко?

— Аякже, синок, — я посміхнулася.

— Ну, а я зі своєю Ірочкою так носилася… Усе їй — вдягала, як лялечку, дорогі цяцьки… Олег, звісно, любив малу, але щоб допомагати… Де там! А я сама, все сама, скільки ночей безсонних… Та що я розказую? Ти сама знаєш, як воно — з малими…

— А він?

— Та що він? Гуляв по-чорному… Спочатку я лаялася, а тоді подумала: хай воно згорить, таке життя… Подала на розлучення.

— А дитина?

— Поки ми воловодились, мала жила у свекрухи. А та на мене аж шипіла, коли бачила.

«Так… — Спина вкрилася сиротами. — Що далі в ліс, то більше дров…»

— Коротше, Ірка росла балуваною, комизливою, мабуть, як і її татусь змалечку. Отож Ірку мені зіпхнули на руки — і квит.

— А що з нею тепер?

Люда важко зітхнула, але, мабуть, хотіла виговоритися.

— Полінко… — затнулася вона. — Її посадили. У тюрмі вже шість років. І ще п’ять сидітиме! Господи! — вона схлипнула. — Нехай би там уже й залишалася! Я з жахом чекаю того дня, коли вона повернеться…

— Але ж… Як, за що?!

Людмила сьорбнула чаю.

— Що розказувати? З компаніями такими водилася… Подруги — шльондри… Наркотики. А потім… — вона закрила обличчя. — Хлопця вона свого шименула ножем… І мене заодно… Я вижила, а він, бідолашний, ні…

— О Господи! — видихнула я.

— Такий гарний хлопець… був. Ірка теж була красуня. Він любив її… Прийшов до мене — поговорити. Хотів її вилікувати. Розумієш? Ми з ним балакали, аж тут у кімнату залітає Ірка… з ножем у руках…

Слова давалися Людмилі все важче й важче.

Я заціпеніла.

— А ти ж як? — запитала вона мене, згорьовано втупившись у стіл.

— Нічого… — вичавила з себе. — Як усі.

Чи пам’ятає вона того старого і його пророцтво?

…І ось зараз, під час розмови з Веронікою, у мене за кілька секунд промайнула в голові ота зустріч. Недаремно кажуть: «Не родися красний, а родися щас­ний».

А Вероніка про щось жваво теревенила. Я слухала неуважно, та раптом почула:

— Слухай, а давай допоможу тобі на якийсь шлюбний сайт потрапити? У мене шлюбна агенція… Шансів у тебе, правда, не так багато, сама розумієш, вік… — підпустила шпильку Вероніка. — До речі, скільки тобі?

— Сорок п’ять…

— Ну, може, дідок якийсь багатенький знайдеться… Будеш потім заможною спадкоємицею! Подумай — усього лише п’ятдесят гривень на місяць! А я перекладатиму ваші листи…

— Ні-ні! — злякалася я. — Не треба мені ніяких дідків! Та й мови я не знаю, а навчатися пізно. Тут ще й невістка вагітна, скоро онук народиться…

— Ну, не хочеш — як знаєш. Знайдеш мене через Женю, якщо передумаєш.

«Не передумаю», — запевнила я себе. А вголос промовила:

— Жені мої вітання.

І ми розійшлися, кожна у своїх справах.

Якби для того, що відбувалося далі, знадобилося б придумати назву, то я б назвала це «історією одного дня».

Події розвивалися швидко. Як виявилося, Вероні­ка поділилася із Женею враженнями від нашої зустрічі.

— Уявляєш, щойно зустріла Полінку! Всю в розпатланих почуттях і в такому ж одязі. Жах! — не могла не покепкувати Вероніка. — Я їй, бідоласі, запропонувала зареєструватися на моєму сайті. А вона ще й комизиться! Їй, бачте, дідки не потрібні!

Женя терпляче вислухала її, а тоді й каже:

— Та чого ти її слухаєш. Соромиться вона. Усе-таки сорок п’ять уже. На ось фотки. Тут Поліна в мене на дні народження. Зареєструй.

— Та-а-к, а грошики хто платитиме?