Читати книгу - "Там, де ми живемо. Буковинські оповідання"

собі на задні сидіння, розштовхують усіх. І щойно автобус рушив, з тих двох мішків галасливо-гамірливо поліз дружній нам циганський народ! У спідницях своїх, з меншими мішками, з торбами. І всі навколо з жахом спостерігали, як ті двоє з квитками розмножувалися там, на задньому сидінні, а мені було весело й кумедно. Бо я згадала одну історію…

Є в нашій родині один улюблений родич на ім’я Сашко-музикант. Страшенно талановитий, кмітливий та радісний. Колись давно, коли Сашко ще навчався в медінституті, він підробляв у циганському ансамблі. Ні, Сашко не циган. Навпаки. Річ у тім, що всім циганським ансамблям – їх же було в нас сила-силенна – бракувало справжніх циганів, тим паче з володінням музичними інструментами. Їх заледве вистачало на ті ансамблі пісні і танцю, що виступали на урядових концертах та новорічних «вогниках». Тож до циганських ансамблів брали всіх більш-менш кучерявих, чорнявих, темнооких, бажано з горбатими носами.

Атож. Тому в Сашковому ансамблі грали Філя Ройзман, Семен Майзель, Григорій Гольд і сам Сашко на прізвище Шустер. Причому Сашко був рудим, як гриб лисичка, – але він представляв у групі вокал і, єдиний, мав у своєму пісеннику, який сам любовно прозивав «скигленником», пісні циганською мовою.

І ось таких циганів було запрошено в одне гірське село грати на весілля доньки місцевого циганського барона.

То був незабутній для Сашка день. У століття прогресу, телебачення, КПРС і автомобілів за музикантами в центр Чернівців приїхала звичайна фіра. В неї було запряжено велетенську коняку з вологими очима і кудлатими тороками на ногах. Такий собі битюг-важковаговик на ім’я Бабетта. Фірманом був колоритний циган Мірча, в капелюсі, з вусами і гарячими скаженими очима, до яких не було жодної довіри. Краса!

Наші музики не дуже зраділи такому транспорту: їм, таким витонченим студентам-медикам, було соромно – а раптом їх побачать знайомі дівчата!.. Але коняка бігла жваво і швидко виїхала з міста. І від холоду візник прикрив коліна музикантів смердючою битюговою ковдрою. Ну тією ж самою, якою він Бабетту кутав у стайні.

Грати довелося на вулиці, стоячи на тракторному причепі. Весілля було вражаюче! Дуже багате. Гості змагалися з нареченою в кількості золота на руках, шиї, в роті. Народ розгулявся, Сашко несамовито завивав з причепа: «Ай, не-не-не, ай, не-не…» Певну напругу вніс у веселощі дільничний Дуда, також циган, з розкішними кучерями, що вибивалися з-під міліційного кашкета. Він з’явився в самий розпал із щедрими дарами і пістолетом на поясі. Дільничний швидко розійшовся, шваркнув кашкета об землю і з захопленими зойками пустився в танок, тупаючи п’ятами і не забуваючи притримувати кобуру, з котрої не зводили очей як господарі, так і гості. Вочевидь, прецедент уже був.

Весілля скінчилося благополучно, в бійках майже ніхто не постраждав, – щоправда, наречену традиційно вкрали. Але наречений розвередувався, що він узагалі зараз піде з цього весілля, – ти диви, яка цяця, – й одружиться з іншою. І тоді наречена хутко-прудко прискакала назад, ніби нічого й не було. Конфлікт залагодили переговорами нареченого з батьком нареченої про збільшення посагу як компенсацію за завдану кривду.

Гості розійшлися. Молодята пішли до хати. З музикантами щедро розрахувалися, вони зібрали апаратуру і пішли шукати їздового.

Мірча-фірман, також добряче відгулявши на весіллі, безконтрольно спав у траві, прикривши обличчя капелюхом.

– Мірчу! – Сашко потермосив їздового за плече.

– Е? – запитали з-під капелюха.

– Запрягай, Мірчу!

– Навіщо? – поцікавився той.

– Нам їхати треба! – продовжував Сашко трусити Мірчу.

– Куди? – знову запитав їздовий, намагаючись затягти бесіду та ще трішки полежати.

– Додому, в Чернівці!

– О! Це далеко! – відчужено відгукнувся Мірча.

– Ми доплатимо, – у відчаї пискнув Філя, – лиш запрягай.

Під капелюхом помовчали, посопіли, пововтузились, і глухо прозвучало:

– Підведіть мене до коняки!

Без особливих сподівань бідолашні музики все ж підхопили Мірчу попід руки і потягли його до битюга, що мирно об’їдав дерева в хазяйському саду.

– Так… коня… вже… бачу… – з інтонаціями Вія, поклавши долоню на морду Бабетти, проказав Мірча. – Тепер йдемо шукати фіру…

Двоє тягли Мірчу, котрий своєю чергою мляво волочив за собою впертого битюга. Нарешті фіру було знайдено.

– Тепер будемо запрягати, – пообіцяв Мірча, звалився у фіру та захропів.

Стояла холодна осіння ніч, дув пронизливий вітер, на стовпі самотньо скрипіла тьмяна непевна лампочка, безперервно, зухвало та погрозливо кричав якийсь птах, на подвір’я забігла ціла зграя собак і з цікавістю спостерігала за музикантами, хижо облизуючись. А Мірча спав, натягнувши на себе Бабеттину ковдру.

– Ой!.. – розгубився Філя.

– Мама… – перелякано промовив Григорій.

– Господи!.. – покликав Семен.

– Мірчу! – гаркнув кмітливий Сашко, звернувшись до кого слід. – Запрягай, Мірчу! Вовки! Коня крадуть, Мірчу!!!

Не розплющуючи очей, їздовий різко підхопився, в кілька секунд запріг Бабетту і сів на козли. «Н-но!» – і музиканти виїхали з обійстя під лихий гавкіт собачої зграї.

– Прокинься, Мірчу! – благав Сашко.

– Не бійсь, – пробурмотів сонний Мірча, – Бабетта до Красноїльска сама дорогу знає, а там я вже завжди прокидаюсь.

Бабетта жваво понесла сільською ґрунтовою дорогою. Їхали мовчки, з острахом поглядаючи на придорожній ліс, доки не почули близьке цокання копит. Фірман прокинувся, заозирався метушливо і, впевненіше взявшись за віжки, кинув діловито за спину:

– Це, напевно, Петро Кабек із Залуччі, він завжди музикантів після