Читати книгу - "Нічний цирк"

Бейлі не знає, що означає «зійдуть кров’ю», але йому не дуже подобається, як це звучить. Удень цирк видається дивним і занадто тихим. Не чути ані музики, ані галасу. Лише пташки співають неподалік і шепочеться листя на деревах. Схоже, що навколо ні душі, наче все тут збезлюдніло. Тільки пахне так само, як уночі, хоча трішки слабше: карамеллю, попкорном і димом багать.

Бейлі озирається на поле. Усі інші досі сидять на дереві та звідси здаються крихітними. Безсумнівно, вони спостерігають за ним, тож хлопчик вирішує обійти паркан з іншого боку. Він уже не впевнений, що справді збирається це втнути, але якщо таки наважиться, краще обійтися без свідків.

Більша частина огорожі, що простягається від воріт, упритул наближається до наметів, тож пролізти тут не вдасться. Бейлі йде далі.

За кілька хвилин по тому, як дуб зникає з очей, хлопчик знаходить частину огорожі, котра не притуляється до намету, а відмежовує невеличку доріжку, схожу на алею між шатрами. Доріжка закручується довкола одного з наметів і зникає за рогом. Ідеальне місце, щоб спробувати потрапити всередину.

Бейлі розуміє, що по-справжньому хоче туди увійти. Не лише через гру-забаганку, а й через власну цікавість. Жахливу, невиправну цікавість. А десь глибоко, під прагненням довести щось Керолайн та її зграї, під цікавістю, тліє бажання повернутися до цирку.

Металеві ґратки грубі й гладенькі. Бейлі навіть не потрібно пробувати, аби зрозуміти, що він не зможе через них перелізти. Окрім того що внизу немає куди поставити ногу, так ще й нагорі паркан прикрашено масивними залізними завитками, котрі чимось нагадують списи. Не надто загрозливі, але й не дуже гостинні.

Але паркан було збудовано зовсім не для того, щоб зупиняти десятирічних хлопчиків. Хоча ґратки й міцні, розташовані вони десь на відстані фута одна від одної. А Бейлі такий худорлявий, що досить легко зможе між ними протиснутися.

Якусь хвилинку він вагається, але розуміє: якщо хоча б не спробує, згодом буде себе ненавидіти, і не має значення, що трапиться потому.

Хлопчик гадав, що відчуття будуть схожими на нічні, але коли він прослизає крізь ґрати й опиняється на доріжці між наметами, почувається так само, як за парканом. Якщо вдень тут також панує магія, він її не відчуває.

Цирк здається абсолютно покинутим — ніде ані робітників, ані артистів.

Усередині ще тихіше. Пташиного співу більше не чути. Листя, що шаруділо під ногами з іншого боку паркану, не перелізло разом із Бейлі за ґратки, хоча між ними достатньо місця, щоб вітерець міг занести кілька листочків.

Хлопчик розмірковує, куди має йти та що можна вважати Доказом того, що він виконав забаганку. Схоже, тут немає нічого, що можна взяти із собою, лише гола земля й смугасті боки наметів. У денному світлі шатра мають несподівано старий і поношений вигляд, і Бейлі замислюється, як давно подорожує цей цирк і куди він прямує, коли від’їжджає звідси. Він гадає, що десь мусить бути цирковий поїзд, хоча на найближчій станції його немає й ніхто ніколи не бачив, щоб він колись приїжджав чи їхав геть.

Коли доріжка уривається, Бейлі повертає праворуч і опиняється в новому ряду наметів, кожен із яких має двері й табличку з рекламою. «Політ уяви», — повідомляє одна; «Загадки етеру», — інтригує інша. Хлопчикові аж дух перехоплює, коли він минає наступну — «Страхітливі тварюки й незвичні потвори», — але зсередини не чутно ані звуку. Він так і не знаходить, що можна взяти із собою, оскільки цупити вивіску йому не хочеться, а крім них тут трапляються лише клаптики паперу та шматочки попкорну.

Намети відкидають у пообідньому сонці довгі тіні, що тягнуться висхлою землею. Подекуди її пофарбували чи вкрили білою пудрою, подекуди — чорною. Бейлі бачить під фарбою коричневу багнюку, яку вже перемісили сотні ніг. Він замислюється, чи щоночі тут поновлюють фарбу на землі, і завертає за ріг, а оскільки дивиться під ноги, то мало не наштовхується на дівчинку.

Вона стоїть посеред доріжки між наметами. Просто стоїть, наче чекає на нього. На вигляд їй приблизно стільки ж років, скільки йому. Убрана вона в щось, що можна назвати хіба що сценічним костюмом, бо звичайним одягом це точно не назвеш. Білі черевики з безліччю ґудзиків, білі панчохи й біла сукеночка, пошита з клаптиків усіх можливих тканин: шматочки мережива, шовку й бавовни, зшиті докупи, — а поверх цього ще й короткий білий військовий піджак і білі рукавички. Кожен сантиметр від шиї до пальчиків ніг укритий чимось білим, і серед цієї білизни руде волосся здається ще більш шокуючим.

— Ти не мав би бути тут, — тихенько каже руда дівчинка.

У її голосі не чути ані хвилювання, ані навіть здивованості. Бейлі кілька разів кліпає на неї, перш ніж спромогтися відповісти.

— Я... ну, я знаю, — каже він, і йому самому ці слова здаються найдурнішими у світі, але дівчинка просто дивиться на нього. — Перепрошую, — додає він, і це звучить іще безглуздіше.

— Тобі, мабуть, краще піти, поки тебе не побачив хтось інший, — каже дівчинка, озираючись через плече, але Бейлі не знає, що вона очікує там побачити. — Звідки ти прийшов?

— Ззаду, ну... — Бейлі крутиться навсібіч, але не може сказати, яким шляхом він ішов: доріжка вигинається, і він не бачить жодної вивіски, щоб упізнати ті, котрі минав. — Я точно не знаю, — каже він.