Читати книгу - "Джовані Трапатоні"

— Я не знаю, — задумливо відповів Трапатоні, який, певно, і сам вперше замислився над таким простим питанням. — Можливо, йому подобається львівський клімат? А може, ще чогось — не знаю. Хоча ось я зараз пригадав… Це було десь років зо тридцять тому. На львівський бал до ДДТ прибув новий король французький — ворон Ля Сідо. То він зазначив, що Львів значно більше схожий на Париж, ніж сам Париж. Може, в архітектурі все питання? Одним словом — я не знаю… — аж спітнівши від роздумів, підсумував Джовані. — Повернемось до справи. Якщо ви хочете таємно побувати на балу, то вам доведеться дати боям хабара.

По сто ґудзиків на ніс. І ще до того дати за рожеві окуляри…

— За які рожеві окуляри? — посміхнулась Лада.

— За такі рожеві окуляри! — роздратовано передражнив її Трапатоні. — Ніхто не має права, окрім ДДТ, дивитися на бал без рожевих окулярів!

Побачивши, що Лада не може втриматись від сміху, він ображено засопів:

— А будеш хіхікати, то взагалі не візьму тебе на бал! — мовив він і по-діловому закинув ногу на ногу. — Це не жарти! Крок вліво, крок вправо — і все! Приречена до страти! Або будеш каркати усі свої останні дні! Останній раз попереджаю!

— Добре, добре, — вже трохи серйозніше мовила Лада.

— Сонечко, — тепер вже посміхнулась баба Ганя, — ти коли-небудь стикався з товариством «Ті, кому за 70»?

— Ні, — розгублено буркнув Трапатоні.

— А хоч здалеку бачив активісток цього товариства, пані Лану та пані Дану?

— Не бачив, — ще тихше буркнув він.

— Ну то й добре. Бо всі твої бої у зрівнянні із моїми дівчатами — немічні глисти, перепрошую на слові. Ти, сонечко, головне не бійся. Твоє завдання — провести нас на бал непоміченими. І тоді вже можеш танцювати соньку-дриньку… А ми з дівчатами самі вже їм покажемо всі львівські па-де-де. Включаючи залізне болеро і усілякі різновиди танго.

— Ба, ти мене лякаєш…

— Не бійся, внученько, — все буде крем-брюле. А тепер, шановні, менше з тим. Пропоную перейти до справи. Обговоримо план дій. Скільки нам потрібно ґудзиків на викуп вірменської принцеси?

— Сто тисяч! — захоплено дивлячись на бабу Ганю, прошепотів Джовані. — Але 11 тисяч 657 ґудзиків я вже назбирав.

— Ага, так ось хто нівечив гардероб палацу Гая?

— Ні-ні, це не я, пані Ганно! — перелякано затараторив Трапатоні. — Даю чесне благородне слово, це не я!

— Добре, це дрібниці. Отже, ми маємо 11 тисяч ґудзиків.

— 11 тисяч 657, — уточнив Джовані.

— Не дрібни! — скомандувала баба Ганя. — Тут і так заплутатись неважко… Отже, маємо 11 тисяч, а треба сто.

— Нам не вистачає вісімдесят дев’ять тисяч, — втрутилася Лада.

— Правильно, Ладусю… — замислено промовила вона. — Джовані, сонечко, ану підбий швиденько, скільки нам на хабарі потрібно?

— Багато, — жалібно протягнув Джовані.

— Цікавий підхід, — серйозно мовила баба Ганя. — Одним словом, нам потрібно тисяч сто?

— Та ні, ба, менше.

— Краще матимемо решту… — по-діловому підсумувала бабця. Можливо, когось іще доведеться виручати. То вже, якщо по-людськи не зможемо домовитись із сорокою цією, ДДТ… То викупимо. Хоча я переконана, що до торгів не дійде. Ми зможемо домовитися. Ладусю, дай-но мені телефон!

Лада простягнула бабці трубку.

— А куди? Куди ти збираєшся дзвонити?

— Як завжди, — відповіла вона, всміхнувшись, онучці. — Алло, сонечко, це «Гай-банк»? Це баба Ганя… З’єднай-но мене з Максимком. Що ти кажеш, сонечко? Його немає, і не буде цілий рік? Він у відрядженні — ну, то ясно… Бувай здорова, сонечко, не кашляй, — невдоволено пробубоніла баба Ганя, роздратована з такої нахабної брехні.

— Ба, ти ось даремно поспішаєш… Не варто було дзвонити. Я переконана — він більше не дасть ні копійки.

Із заднього сидіння почулося схлипування. Баба Ганя озирнулась на Джовані, потім уважно подивилася на онуку та прошепотіла:

— Спокійно, я маю стовідсотковий план.

— Кажи.

— У центрі є крамничка «Ґудзики»… Її можна того…

— Що того?

— Ну, того… — багатозначно прошепотіла бабця та знервовано засопіла. — Зрозуміла?

— Що зрозуміла?

— От, яка ти… чесне слово… Її, цю крамничку, можна того… Ну, того… Того, розумієш?! — на всі лади протогокала вона.

— Та ти можеш нормально сказати, чого того?

— Не можу! Нормально сказати не можу!

— Чому?

— Тому що з точки зору виховання бабця не може… Не має морального права таке пропонувати внучці!

— Яке таке? — зовсім спантеличено запитала Лада, та, побачивши її рішучу фізіономію, одразу додала: — Слухай, ба, ти мене лякаєш.

— Ой, не кажи… — погодилась бабця. — Мене саму аж жах проймає. Кажу чесно — мені страшно, але іншого виходу я не бачу.

— Фух, — зітхнула Лада. — Ти мене вже геть втомила. Невже не можна нормально, по-простому пояснити свій план?

— Не