Читати книгу - "Чарівна брама"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— А чому?
— Бо ти ж не знаєш, чому там уже не живуть. Можливо, ту хату Орда порушила, а тих, хто в ній жив, у полон забрала? Люди пішли, а біль і страх їхній залишилися. Або злий чаклун якусь хворобу на них навів чи просто гадюк послав, то вони назавжди там залишаться.
І тут дядько Яків раптом зупинився, ляснув себе по лобі й вигукнув:
— Богдане! У тебе в одязі зубчик часнику зашитий?
Богдан хотів за звичкою запитати: «А навіщо?», але лише головою заперечливо покрутив.
— Так я й думав. Дивлюся — штани новісінькі, певно, вперше одягнув, без оберегів. Що, перед дівчатами хотів похизуватися? Ну-ну, не червоній! Бо ми теж хороші — у дальню путь зібралися, а про обереги для тебе не подумали.
— Ти, Якове, хлопця не вичитуй. У них там у Києві не тільки зміїв, а й усіх гадюк, напевне, повиводили. Сказано — місто! А у нас у глушині — тільки під ноги дивись, особливо на болотах та навколо недоброго місця.
Дід Ох пошпортав у своїй торбі, витяг загорнений у ганчірочку часник і відділив зубчик:
— На, поклади поки що до кишені.
— А коли бабу Франю доженемо, — додав дядько Яків, — попросимо її, щоб зашила. Бо як загубиться…
— Не загубиться, я рукою притримаю, — запевнив Богдан. — А від чого той часник?
— Сказали ж тобі — від гадюк улітку.
— А взимку?
— А взимку гадюка в норі спить, і їй твій часник хіба що сниться.
Коли рушили далі, Богдан уже голову не задирав і на всі боки не озирався. Бо дивився під ноги.
За Богдановими підрахунками, пройшли вони вже чимало, проте й досі не здибали жодного перехожого. Навіть якийсь невеличкий хутірець, що привітно визирав з-поміж садочків, подорожні обійшли. Коли з-за чергового повороту несподівано виринула чиясь людська постать, Богдан зрадів. Бо всі ці кущі та трави тільки сон наганяли.
Коли підійшли ближче, Богдан роздивився, що назустріч прямує дівчина, власне, навіть дівчинка, старша від нього, можливо, на кілька років. Ще подивувався: напевне, здалеку йде, а ступає так легко, наче щойно за поріг вийшла. Босонога, русява, з вінком із польових квітів на голові.
Богдан уже затямив, що у цьому світі молодите покоління дорослих не лише поважало, а й трохи остерігалося. Тож яке було його здивування, коли дід Ох та дядько Яків, не змовляючись, зійшли зі стежки, поступаючись дорогою дівчині, ще й коня притримали. І вклонилися першими, мало не в пояс.
Дівчина у вінку, минаючи Богдана, зиркнула йому в очі, всміхнулась і мовчки пішла далі. А дядько з дідом так і стояли непорушно, доки дівоча постать не розчинилася серед трав.
— Слава тобі, Боже Великий, за той знак, що ти подав! — озвався першим дід Ох.
— І в мене наче камінь з серця впав, — підтримав дядько Яків.
— Хто це був? І що за знак?
— Вважай, що ти сьогодні вдруге на світ народився. Бо то не дівчина — то Доля твоя нам назустріч вийшла. І не просто вийшла, а ще й тобі всміхнулася.
— А як ви її впізнали?
— За ходою. Йшла, наче пливла, жодної травинки не зім'яла. А головне — он, сонце як світить, а тіні від неї, Долі, немає.
— А якби ми її не зустріли? Чи вона би, приміром, не всміхнулася?
— Тяжко було би і тобі, й нам. Ти помітив, вона не говорить, лише дивиться. А вже як зустрінеться людині, гляне і заплаче, от тоді, вважай, усе.
Восьмий розділ
у якому закінчується спокійне життя в Чарівному світі, й нарешті починаються пригоди. Проте Богдан чомусь не радий
Подорожні з коником ішли довго. Вже й сонце піднялося, і Богдан притомився. Йому ще ніколи не доводилося так далеко ходити пішки. Але признатися, що він утомився, хлопець соромився, бо і дід Ох, і дядько Яків спокійно переступали ногами так, наче щойно вийшли з двору. Часом стежка роздвоювалась або її перетинали інші стежки, та слід від колеса вказував, куди йти. Саму бабу Франю — чи то пак, її перевтілення — вони не бачили і не чули. Напевне, добряче від них відірвалася. Ще за кільканадцять хвилин Богдан зрозумів, чому бабця так поспішала. Слід колеса обірвався, а під величезним дубом сиділа сама чаклунка. Перед нею горіло невеличке багаття, на якому щось булькало у казанку.
— Добре, що я вас самих не відпустила. Ви б мені дитину першого ж дня заморили. Сідай, синку, попий водички та попоїж.
Богдан ковтнув джерельної води, і життя одразу стало прекрасним. Десь неподалік закувала зозуля.
— Зозуле, зозуле… — почав було Богдан, але дядько Яків зупинив.
— Краще не питай, бо в цьому лісі зозуля
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чарівна брама», після закриття браузера.