Читати книгу - "Долина Чотирьох Хрестів"

— На мене?

— Так, на тебе. Колись ти пояснював мені, чим відрізняється робота письменника від роботи слідчого. Пам’ятаєш, ти висловився так: «Слідчий іде від подій до характерів, а письменник — від характерів до подій».

Ми справді якось говорили на цю тему. Не пам’ятаю, з якого приводу почалася розмова, але я сказав, що творчий процес ділиться на два етапи. Письменник — хазяїн становища, поки він вибирає своїм героям характери й пропонує їм певні обставини. Але як тільки характери склались і автор звів їх у конкретній обстановці, — письменник з творця перетворюється в спостерігача: герої його починають діяти самостійно, відповідно до своїх внутрішніх якостей. В уявленні письменника вони подібні до живих людей. Я давно вже прийшов до висновку, що вигадані герої діють в уявленні письменника так само, як і живі люди з подібними характерами і в подібних обставинах. Звичайно, я мав на увазі лише логіку поведінки, — але ж це — найголовніше.

— Куди ти гнеш? — запитав я Берьозкіна, догадуючись, на що він натякає…

— Займись творчістю, — порадив він. — Ми знаємо характери людей і обставини. Ти повинен догадатись, як ці люди поводилися… Це той самий випадок, коли жодна електронна машина не зможе замінити людського мозку… Пам’ятаєш, у Саянах ти заявив, що мозок і є справжнісінький хроноскоп?

Я все пам’ятав, але художня творчість — а саме до цього мене спонукав Берьозкін — вимагає особливої внутрішньої підготовки, особливого душевного настрою.

— Що ж, настройся, — з усмішкою, але категорично запропонував Берьозкін.

Проаналізувавши все відоме нам, я зрозумів, що завдання не таке вже й важке, як здалося спочатку. І характеристики, залишені Жильцовим, і опис першого конфлікту, і уривчастий останній запис вмираючого Зальцмана, який поставив слово «рятівник» і прізвище «Черкешин» поряд, давали можливість розібратися в подіях після загибелі шхуни «Зоря-2», які закінчилися вигнанням лейтенанта Черкешина з експедиції. Так, вигнанням. Про це дуже лаконічно, але з вказівкою на причини повідомлялося в записці, знайденій серед паперів у поварні…

Ось як уявляються мені події останніх місяців…

Розчавлена кригою шхуна полярної експедиції Жильцова зникла в безодні океану. Приголомшені, розгублені люди бачили, як зімкнулися над чорним розводдям тороси. Всі розуміли: трапилося щось непоправне, жахливе і сподіватися на допомогу не доводиться. Я не помилився, сказавши, що люди розгубилися. Ні астроном Мазурін, ні етнограф Конопльов, ні лікар Зальцман, ні матрос Розанов ніколи раніше не брали участі в арктичних експедиціях, не мали досвіду переходу полярною кригою… Лише найдосвідченіший з них — лейтенант Черкешин — зберіг холоднокровність; він відчував себе головною дійовою особою, героєм, від якого залежить порятунок решти учасників експедиції; і це живило мужність гордого і, властолюбного командира. Я не сумніваюсь: саме Черкешин у першу мить зумів підбадьорити і підтримати людей, вселити в них надію на порятунок і здатність боротися… Саме він повів потерпілих до далеких пустинних берегів Чукотки…

Люди йшли за ним, і Черкешин все більше проймався свідомістю своєї влади і значимості. Поступово він перестав розуміти, що свідома дисципліна і рабська покірність — не одне й те ж. Він наче забув, що тільки спільна боротьба може забезпечити порятунок, і в думках приписував собі все, зроблене його супутниками й товаришами по нещастю, а тому ставився до них дедалі презирливіше… Але незабаром у його поведінці з’явилися нові риси: він почав м’якше ставитися до наукових співробітників експедиції, до свого помічника Говорова, зате присікувався до матросів і якутів, поводився з ними брутально, дійшов до зуботичин. І, звичайно, проти цього повстав Розанов, але тепер він не зустрів загальної підтримки. Фатальний принцип «поділяй і владарюй» дав свої наслідки й тут. Обласкані Черкешиним люди — і серед них астроном Мазурін та лікар Зальцман — мовчали, а звиклі до поневірянь, зломлені незвичною обстановкою матроси і якути втратили здатність чинити опір. Черкешин негайно скористався з цього, і під час чергового переходу найважча робота лягла на плечі якутів та матросів…

Розанов розгадав далекосяжний задум Черкешина: врятувати одних за рахунок інших, точніше, врятувати насамперед самого себе. Але Черкешин знав: одному не врятуватися; тому в думках він прирік на загибель матросів і якутів, а решті зберігав сили… Особливо нетерпимо ставився лейтенант до якутів, і це дало Розанову змогу знайти першого надійного спільника — етнографа Конопльова. Ні більшовик-революціонер Розанов, ні чесний учений-етнограф не могли примиритися з проявами расизму. І коли Черкешин дав волю кулакам, підганяючи знесилених якутів, Розанов і Конопльов заступилися за них… Зальцман і Мазурін співчували їм, але волю цих людей було паралізовано, у них не вистачало сміливості спільно виступити проти Черкешина, який врятував їм життя, а Говоров, помічник командира загиблої шхуни, постарався згладити конфлікт…

Проте згладити його було неможливо. Маленьку групку людей, загублену серед крижаної пустелі океану, по-своєму роздирали ті самі суперечності, що й усю країну, де вже назрівала революція. І тут одні намагалися гнобити інших, використовувати і класові, і націоналістичні пережитки. І тут назрівав протест. Нерівність, насаджувана Черкешиним, ставала занадто відчутною. Особливо розперезався він, вивівши людей на материк…

Змучені, голодні люди в дуже важких зимових умовах перевалили через Анадирський хребет і вийшли в невелику долину, де знайшли пусту поварню і два високі хрести, поставлені задовго до їхнього приходу… Ці хрести багатьох, мабуть, навели на невеселі роздуми: зникали сили, кінчалися харчі, майже не лишилося віри в порятунок, і найуразливіші вже уявляли себе мертвими серед снігів…

У поварні Черкешин вирішив зробити короткий перепочинок. Перші ж дні були затьмарені смертю Мазуріна. Здавалося, що він не більш кволий, ніж інші, але, заснувши звечора, астроном вранці не прокинувся… Могилу йому викопали біля двох старих хрестів, і тоді ж Розанов зробив ще один хрест на пам’ять про