Читати книгу - "Капітан космічного плавання"

Не дивлячись на добрий телепатичний зв‘язок, що встановився в нього з Нксою, Кременчук розмовляв з ним вголос і підкреслено гучно. Іноді навіть повторюючи цілі фрази зеленої істоти. Норильцєв в апараті, мабуть, аж вищав від захвату. А Сонька марніла від чорної заздрості.

Саме ж селище розташувалось в улоговині поміж двома пагорбами, які разом з нею впиралися прямісінько в широке річище Жви. Втім, селом це… цю… цю місцину можна було назвати лише умовно. Вочевидь, термін “селище”, просто найбільш відповідав телепатичному сигналу, застосованому Нксою.

Бо ж інакше чи можна було назвати селищем якусь галявину, розгороджену на окремі ділянки нерівними кострубатими тинами? Бо ж жодних хат чи інших споруд навкруги не спостерігалось. Бо ж навкруги спостерігались самі тини, тини, тини, поміж яких мляво блукали, схожі на Нксу, істоти-копиці. Крчовники, тобто.

Блукали вони зосереджено, неначе шукали чогось, по багато хвилин залишаючись нерухомими на одних, лише їм відомих, місцях. Іноді групами по три-чотири істоти вони наближались до самої води, але до неї не заходили. Неначебто остерігались чогось. Бо збоку складалось враження, що поки одна з істот стояла на самому краєчку берега, інші її охороняли.

Ще Богдан звернув увагу на зовсім вже малесенькі копиці, що стояли за деякими огорожами. На його запитання про їхню природу, Нкса зневажливо пирхнув:

— А, це… Це — малеча наша. Їй ще зростати та зростати. До самих Великих Перегонів…

Коли вони спустилися в саму улоговину, то Богданові здалося, що у вухах в нього розпочало зростати якесь шуміння. В суцільній гармонії із мерехтінням в очах. Але, на відміну від останнього, перше через доволі нетривалий час розпочало стихати, розпадаючись на окремі звуки. В тих, у свою чергу, розпочали вгадуватись окремі слова: вчилися новій для них мові крчовники не швидко, а дуже швидко. Природженими поліглотами були ці крчовники.

— Хто це такий, Нксо? Що це за диво? — запитувала одна з великих копиць, які поволі оточували нових знайомців. Смух-трава на ній була геть пожовкла і якась нечепурна. Мабуть, дуже старим цей крчовник був. — Що це воно таке, Нксо? — повторив він. — На стрбків не схожий. Ті мені лише до половини будуть. Не більше. А цей…

— Ти ж сам, Рсе, розповідав, — втрутилась інша копиця, — що стрбків-переростків грдяни спробували виводити. Але щось там в них не вийшло. Чи вийшло?

— Грдяни! Грдяни! — стурбовано зашурхотіло довкола. — То воно — грдянське створіння?…

— Грдянське завжди небезпечне, — суворо підбила підсумки шурхотіння зів‘яла копиця і звернулася до Нкси: — Ти де з ним зустрівся?

Той захвилювався. Навіть смух-трава врізнобіч наїжачилася.

— Які грдяни, які грдяни?!? — пульсувало в мозку Кременчука. — Він з неба спустився. На тому вогні, що вчора ввечері над селищем літав.

— Вогонь! Вогонь! Пожежа!!! — аж заверещало навкруги.

— Та заждіть, заждіть, почекайте! — замахав своїми тоненькими рученятами Нкса. — Нема там вогню. Нема. Він отой вогонь якось загасив. Його Крчук звуть, Крчук. Його…

Але Нксу ніхто не слухав.

— Вогонь, вогонь! Пожежа! Грдяни! — аж віття коливалось навколо селища. — Грдяни, грдяни…

Раптом Кременчук, який намагався зберігати крижаний спокій серед цього полохливого інопланетного базару, помітив, що останнє слово розпочало повторюватись частіше й частіше. Немов розмножувалось воно. І розмножувалось із явними лякливими нотками в ньому.

— Грдяни… грдяни… За врожаєм їдуть… Але ж не сезон… Рано ще… Але ж їдуть…

Копиці перевальцем розпочали розходитись в боки: пересуватись швидко вони явно не вміли. А Богданові зненацька дуже захотілося сісти й трохи перепочити від подвійного тяжіння та потрійного ґелґотіння чудернацьких істот. Але зробити цього йому не вдалося. В щілині, що відкрилася в колі крчовників, він побачив тьмяну річкову гладінь, а на ній…

П’ятеро брунатних істот, схожих на ожилі корчі, цілеспрямовано сунули просто до берега, ледь розхитуючись із боку в бік на болотяній воді. Лише за хвилину Богдан розрізнив під ними дуже довгі й доволі товсті тіла: корчі їхали, осідлавши щось, схоже на величезних анаконд, щільно вкритих міцними на вигляд кістяними пластинками.

— Агов, капітане, бережися! — зойкнула з далекого далеку Сонька.

А корчі вже незграбно зістрибували зі своїх кістяних зміюк та й виходили на берег, повністю уподібнюючись великим пням з корінням двох покручених ніг. В таких саме руках вони тримали великі палиці.

Кременчук лише гермошолом здивовано повертів: фантасмагорія якась — як не копиці бігають, то корчі тупцюють. Просто лісова казкова країні! Тобто, планета. Разом зі Зміями-Гориничами у вигляді анаконд, яким крила відтяли та й кинули в річку охолодитись.

Пні же, що зіскочили з цих „зміїв-гориничів” рухалися теж порівняно повільно. Мабуть, подвійна сила тяжіння на генетичному рівні давалася взнаки усім істотам в цьому зачаклованому світі. Втім, повільно — не повільно, але майже всі крчовники вже встигли розбрестися по всій улоговині, ховаючись за кострубатими тинами. Але ховались вони там якось байдуже й безгучно-рослинно. Наче наперед знали, що воно відбудеться. Лише пожовклий крчовник залишався попереду Богдана, наче очікуючи чогось. Та малий Нкса перелякано посунув за міліцейську спину, обтягнуту дурнуватою лискучою шкірою інопланетного скафандра.

Кременчук надійніше перехопив свого автомата.

— В чому справа, Крке? — звернувся крчовник до корча, що сунув попереду своєї невеличкої, але доволі зловісної, команди. Кістяні анаконди, наче величезні колоди, завмерли попід берегом. — З яких це пір грдяни розпочали порушувати Великий Зговір? До врожаю ще півсезону й ми не готові до Великих Перегонів.

„Пінь” Крк нічого не відповів „копиці”-крчовнику, а усією своєю недолугою постаттю повернувся до люмінесцентної „комахи” з автоматом у руках. Напружений Кременчук, відчуваючи легеньку моторош, побачив, що на нього дивляться два малесеньких, близько посаджених і захованих в самих надрах брунатної кори, яка вкривала істоту, ока. Людських ока! В панцирі-корі вони виглядали ще не природніше, ніж в смуху-траві крчовників.

— Ну, чого вибалушився? — кахикнув по тому. — Нормальні інопланетяни насамперед вітаються. Ввічливість, вона, брате, є головною запорукою взаєморозуміння в усьому, що піддається огляду, навколишньому всесвіті.

Відповіддю йому була тривала