Читати книгу - "Капітан космічного плавання"

Відповіддю йому була розгублена мовчанка. Не чують.

Істота обережно пересунулась ближче до Богдана.

— Нкса, — гулькнуло десь в самому мозку, а з трави, що вкривала неоковирне створіння, висунулась тоненька, якась дитяча, ручечка, що декілька разів вказала на саму „копицю”. — Нкса… нкса… нкса…

— Кр… Кременчук. Богдан Іванович. Здрас-с-с… — роззявивши рота, видихнув Богдан.

— Крчук? Ти — Крчук, а я — Нкса, — рука істоти гойднулась від себе до Богдана. В того аж голова обертом пішла.

— З ким це ти розмовляєш? — підозріло спитала Сонька.

— Та тут… — розпочав було Богдан і раптом осікся: що, в апараті істоту не чують? Але ж як тоді?!..

— Ти хто, Крчук? — билося в мозку. — Я — Нкса, крчовник. Ми усі — крчовники. А ти — Крчук. Крчовники. Схоже. На грдянина не схожий ти. Вони погані. Вони б не рятували. І гркавиці погані, коли їх багато літає. А як ти їх дістав, Крчук?

Істота вже осміліла, впритул наблизившись до Богдана і навіть спробувавши доторкнутись до ствола автомата. Кременчук, трохи налякано, відвів його вбік і тут до нього дійшло, що з ним розмовляють українською, хоча й трохи ламаною, мовою. Ач, а кажуть, зникає вона, рідна мова! А нею — півкосмосу, а нею — на інших планетах, а нею… Як не комахи лискучі, то копиці ходячі.

— Капітане, капітане, що там відбувається? — голос Сонька був вже не на жарт стурбованим.

А й дійсно — що?!? В апараті „нксу” цю не чують. До нього самого й насправді лише українською можна докричатись. Інших мов він не знає. Ніколи було вивчати. Навіть російська перетворювалась у нього на страшенний суржик. А тут…

І раптом Богдан самого себе хіба що поміж очей фасеточних не втелющив. Ну, звісно!.. І все на місце стає! І тут, і там — на Чоломаї. Коли вони „світляка” отого розуміти розпочали. А він, дурень, Соньку в чомусь підозрювати розпочав! Телепатія, вона, брате, для контакту — неймовірно велика сила!.. Є…

Богдан випростався, підтягнувся, мимохіть пожалкувавши, що на голові в нього не красується його хвацький міліцейський кашкет, а потім подумки гарикнув:

— Планета Земля дружньо вітає представників інопланетного розуму! Ми прийшли до вас з миром та добром. Ми сказали: „Поїхали!” Один маленький крок людини — великий крок для всього людства. Тобто, для об‘єднаного людства двох великих планет.

Останнє речення він вже прокричав уголос. Вологі очі у захваті зблискували на нього з-під жмуття трави.

— Капітане, капітане! У тебе там як, все нормально? — бився у вухах азійський акцент Соньки.

— Цить! — відгукнувся Богдан. — Цить, дівко! Я, капітан української міліції Богдан Кременчук, контакт між двома цивілізаціями налагоджую.

— Ух, ти! — захоплене верескнуло в мозку. — Ти, Крчук, на мого батька-садівничого дуже схожий. Він коли оповідає про те, як вже десять сезонів від грдян втікає, теж отак встає.

Богдан, що було набрав повні груди повітря для нової тиради, раптом рвучко випустив його з легенів. Немов м‘яч пробитий Богдан здувся. А потім задумливо обійшов навколо Нкси, оглядаючи його зусібіч.

— Капітане, капітане! — рвався голос Соньки.

— Слухай-но, друже, — вкрадливо звернувся Кременчук до зеленої істоти, не звертаючи уваги на репетування дівчини, — а скільки тобі років?

Істота на хвилину задумалась, а по звивинах мозку Богдана немов вітерець легесенький пройшовся.

— Ну, якщо по вашому, — по хвилині відповів Нкса, — то років вісім.

— Ві-і-і-сім!?! Так що ж ти, бісова дитина, один по лісові, без дорослих, шастаєш!? А як трапиться що?… Що тоді твій батько-садівничий та мати-городниця скажуть? А? Подумай, подумай кебетою своєю, якщо є вона в тебе!

Нкса сором‘язливо затупцював на місці.

— Капітане, — в голосі Такаманохари забриніли металеві нотки, — якщо ти зараз же не доповіси на борт, що там у тебе відбувається, то ми змушені будемо якось витягати тебе звідти.

— Та заспокойтеся!.. Заспокойся!.. Ти… Ви… Тьху, ти! — переніс своє роздратування Кременчук на Соньку з Ігорем. — Сказав же: я тут з аборигеном місцевим зустрівся. Контакт з ним налагодив. Телепатичний, розумієш.

Про вік аборигена він нічого казати не став. Нема чого Соньці зайвий раз веселитися. Втім, тій було не до веселощів.

— Телепатія йому, — сварливо кинула вона в ефір. — Для телепатії, як мінімум мозки мати треба. Щоб зрозуміти, що ми все ж таки хвилюємось.

Але Богдан не звертав уваги на її буркотіння.

— Ви де мешкаєте? — вголос спитав він у Нкси. А подумки додав: — Де батьки твої живуть?

Той блиснув своїми оченятами з-під жмуття трави і махнув рукою у бік лісу.

— Та отам. Отам наше селище за пагорбом.

— Підемо, проводжу, а то ще в якусь халепу встрянеш — відповідай потім за тебе.

До селища місцевих аборигенів вони дістались десь за півгодини неспішної ходи, під час якої Богдан взнав, що крчовники живуть тут з давніх давен, аж з часів укладання Великого Зговору, бо в селищі багато сонця (до чого тут воно, Кременчук не зрозумів). Також він взнав про те, що грдяни живуть на острові посеред ріки, яку ту звали просто: Жива Вода, Яка Несе Каламутну Смерть, Створену Для Життя. А по простому — Жва. Ще йому повідомили, що Жва впадає в океан з такою ж довгою назвою, яку, втім, можна скоротити до Жвий.

Оті Жва та Жвий чомусь не дуже сподобались Богданові, але він не став заглиблюватися в хащі виникнення географічних назв. Бо Нкса вже розповідав про лихих грдян, які періодично дістаються до селища на якихось жахливих тварюках, аби увезти десяток-другий крчовників на свій острів. Щодо мети цього увезення він ніяких відомостей не надав. Самі ж крчовники — народ вільний, живе на узбережжі і користується певними надбаннями, які їм надають ті ж самі грдяни. Тобто, тут останні виступали з певного позитивного боку і