Читати книгу - "Палац Посейдона"

— О, тепер я пригадую, — зауважив Гумбольдт, — здається, я читав про це в журналі «Попьюлар Сайєнс». Він будував якусь верф, чи не так?

— Не якусь, а цілком конкретну верф, — поправив професор. — Верф, із проектом якої морочився ще у студентські роки. Справжнє диво техніки. У нашому виставковому залі є модель цієї споруди. Чи не хочете глянути?

За кілька хвилин професор і четверо дивних відвідувачів заходили до експозиційної зали афінського Політехнікуму — уславленого технічного університету. Оскару ще ніколи не доводилося бачити моделі кораблів, виконані з такою неймовірною точністю — аж до найдрібніших деталей і навіть заклепок. На борту багатьох моделей були навіть екіпажі — крихітні фігурки моряків, які здавалися майже живими.

— Ось, подивіться, — промовив Папастратос, зупиняючись перед заскленою вітриною заввишки в людський зріст, у якій було представлено якусь чудернацьку конструкцію, яка в цілому нагадувала звичайну ванну, оточену павутинням стапельних лісів. У верхній частині моделі було розташовано щось на кшталт командного пункту; за широкими скляними поверхнями цієї споруди, що ніби ширяла в повітрі, можна було роздивитися фігурки начальника верфі й цілого штабу його помічників. Та більше ніде не було видно ані майстрів, ані робітників, ані підсобників. З обох боків «ванни» було встановлено кілька портових кранів, що могли пересуватися рейками й піднімати над водою повністю оснащений корабель. Док верфі відкривався таким чином, що до нього могло увійти судно майже будь-якого розміру. Однак Оскару впала в око деяка річ, що її призначення він абсолютно не міг зрозуміти.

— А що це за гігантські резервуари, що нагадують поплавці? — поцікавився він.

— Оце в саму точку, мій юний друже. — Папастратос усміхнувся. — Це — понтони, що забезпечують усій споруді плавучість. Верф Ліваноса передбачалося буксирувати у відкритому морі на будь-які відстані. Таким чином, замість того, щоб ремонтувати судна на суші, верф просто доставляється до судна, що зазнало аварії. Творець цього небувалого проекту назвав своє дітище «Левіафаном».

— Це справді вражає, — заявив Гумбольдт. — Так би мовити, автоматизована майстерня для відновлення кораблів. Але ж яким чином Ліванос мав намір керувати такою масою механізмів і автоматів?

— Невідомо. Сам я ніколи не бачив ані центру керування, ані креслень. Подейкували, що Ліванос установив там небачену машину, такий собі складний керуючий пристрій, до якого не допускалася жодна людина, крім нього самого. Він постійно побоювався, що хтось викраде його інженерні секрети, а в останні роки це почало скидатися на манію переслідування. Вороги та шпигуни ввижалися йому на кожному кроці.

— І як же розвивалися події в подальшому?

— Будівництво велося в обстановці глибокої секретності. «Левіафан» мав бути закінчений за три роки, а для реалізації такого масштабного проекту були погрібні мільйонні кошти. Ліванос працював, як навіжений, контролюючи кожний етап. Здавалося, він ніколи не спить. Від своїх співпрацівників і робітників він вимагав повної віддачі й постійно дбав про те, щоб і умови їхньої праці були істотно кращими, ніж деінде. Приблизно на півдорозі до завершення будівництва настав момент, коли унікальний проект був близьким до краху — кошти було практично вичерпано. Та Ліванос знайшов нового інвестора і зміг продовжити працювати. Наприкінці 1883 року, тобто понад десять років тому, роботи наближалися до завершення. Верф була практично готова до експлуатації, на ній проводилися пробні роботи — ремонтувалося пошкоджене великовантажне судно «Одіссей». Погода псувалася, і насувався шторм. Але ще до того, як задув вітер, у доку пролунав страшенний гуркіт. Спалахнули сліпучі кулі полум’я, що розірвали навпіл корпус судна. За лічені секунди корабель потонув разом з усім екіпажем, а «Левіафан», що втратив під час вибуху керування, вітром понесло у відкрите море. Його намагалися відбуксирувати до найближчого порту, але страшенний шторм звів нанівець усі зусилля зі спасіння чудової інженерної споруди. Буксирні троси лопалися, як гнилі нитки, і врешті-решт «Левіафан» поглинула бурхлива темрява… Вже наступного ранку почалися пошуки, та не було знайдено нічого, крім окремих дрібних уламків. Очевидно, верф потонула десь у районі великих глибин.

— Отже, причиною цієї катастрофи було зовсім не морське чудовисько?

— Звісно ж, ні. Морських чудовиськ, як вам добре відомо, в природі не існує.

— А що ж сталося з Ліваносом?

— Швидше за все, він загинув під час вибуху. — Професор поправив пенсне. — Можливо, це не найгірший фінал, тому що після того, що сталося з «Одіссеєм» і «Левіафаном», почалося несамовите цькування в пресі. Ім’я мого друга обливали брудом. Його називали божевільним, ладним жертвувати життям людей заради своєї нездійсненної мети, причинним ученим, який зазнав загибелі від власного творіння. Ім’я Ліваноса надовго стало символом манії величності та самовпевненості. Інвестори, які вклали свої кошти у будівництво верфі, збанкрутували, а сам проект став усього лише експонатом музею, технічною дивиною. Модель, що її ви змогли побачити тут, — єдине, що залишилося від справді видатної людини.

Норвежець ховався за масивною колоною перед входом до технічного університету.

Терпіння йому вистачало — він міг чатувати на свою здобич цілими годинами, подібно до павука, що розкинув липкі павутинні тенета. Насунувши капелюх на лоба і схрестивши руки на грудях, він стояв абсолютно нерухомо, а його вузьке, як лезо, обличчя залишалося в глибокій тіні. Спека не завдавала йому жодних незручностей. Він надто давно жив у Греції, щоб звертати увагу на погоду. Влітку і взимку його одяг завжди був одним і тим самим: м’які чоботи, шкіряні бриджі та довгий сірий сюртук, кишені якого вміщували цілий арсенал. Його «родзинкою» була зброя з використанням різноманітних отрут. Не лише у вигляді капсул і порошків, що їх можна було легко розчинити в бокалі з вином або підсипати у їжу, але й у вигляді крихітних стрілок, настільки гострих, що вони пробивали навіть найцупкіші