Читати книгу - "Палац Посейдона"

Коли молодий чоловік зник у приймальні, професор підвівся й задумливо пройшовся по кабінету.

— Отже, вам потрібні відомості про Ліваноса? — почав він. — Ну що ж, скажу без перебільшень: ніхто й ніколи не був до нього ближчим, ніж я. І це незважаючи на те, що ми були зовсім різними людьми — різними, як день і ніч. Ліванос був набагато молодшим за мене, проте вже в ранній юності точно знав, чого хоче добитися. Він був — не побоюся цього слова — одним із найбільших геніїв нашого часу. Людиною, досягнення якої весь час оскаржували й не визнавали. Та все, що він говорив, робив і думав, було сповнене ясності, глибокої мудрості та зрілості, які можна зустріти лише у дорослих мужів.

Професор зробив крок до книжкових стелажів і відшукав серед інших праць важкий фоліант у шкіряній обкладинці. На палітурці було зображено якір і шестірню. Папастратос поправив пенсне і почав неквапливо гортати книгу. Незабаром він виявив те, що шукав.

— Ось, погляньте. Це Александр Ліванос.

Оскар витягнув шию. На гравюрі був зображений чоловік років тридцяти. Правильне обличчя з тонким носом і повними губами одразу ж викликало симпатію. Художнику вдалося передати жваву цікавість та ентузіазм, що світилися в очах цієї людини.

— Ліванос виріс у бідній родині, він був молодшим сином, — сказав професор. — Його батько і брат працювали на верфі в порту Пірей. Вони тяжко трудилися з ранку й до ночі, щоб хоч якось прогодувати сім’ю. Александру, який дуже рано виявив великі здібності до навчання, судилася інша доля. Він відвідував школу, а потім — Політехнікум, де ми з ним і познайомилися. І хоча на ту пору я був усього лише звичайним студентом, та зумів зрозуміти фантастичну сміливість і новизну його проектів і переконав друга показати їх професорам.

— А про які проекти йдеться? — поцікавився Гумбольдт.

— У першу чергу, про будівництво верфей. Повністю автоматизованих, із високим рівнем технічної оснащеності, що дають змогу ремонтувати й будувати судна з мінімальним використанням праці робітників. Ліванос пропонував нечувані технічні рішення, що були здатні раз і назавжди покінчити з нелюдськими умовами праці, з якими він був знайомий з дитинства.

— Верфі… — замислено промовив Гумбольдт. — Дуже цікаво…

Він спохмурнів і зробив кілька позначок у своєму блокноті.

— Тим не менше, пропозиції Ліваноса були відхилені факультетом, — вів далі Папастратос. — Їх вважали химерами, фантазіями мрійливого юнака. Незважаючи на те що ці проекти були найграндіознішими з тих, які мені колись доводилося бачити.

— І що сталося потім?

— Ліванос незабаром покинув заняття в Політехнікумі. Тим, хто шанував його геній і любив його як людину, він заявив, що тут його більше нічому путньому не зможуть навчити, що вже налагодив контакти з людьми, котрі можуть підтримати його починання і не є такими невігласами, як тутешня професура. — На обличчі Папастратоса промайнула легка усмішка. — І знаєте, він мав рацію. Політехнікум у ті дні був далеко не таким, як нині. Відтоді як Ліванос покинув його, багато що змінилося, і я вважаю, що в цьому є і моя скромна заслуга.

Мимовільним жестом професор пригладив борідку.

— Вам відомо, кого мав на увазі Ліванос? Що це за люди, з якими він нібито встановив контакти?

— О, так! Одним із них був Нікола Тесла.

Гумбольдт у цю мить підніс чашку до рота. Зачувши ім’я, що його вимовив професор, учений здригнувся, поперхнувся й закашлявся. Віддихавшись, він перепитав:

— Той самий Тесла?

— Ви знаєте його?

— Не особисто, звісна річ, проте багато про нього чув. Та й хто ж про нього не чув?

Шарлотта здивовано скинула брови.

— Хто такий цей Тесла? Я, наприклад, і поняття про нього не маю.

Гумбольдт із обуренням обернувся до дівчини.

— Бідолашне дитя! Де ж ти була всі останні десять років?

— У вищій жіночій школі в Берні, й ти це чудово знаєш.

— Ну звісно, пригадав, — дещо пом’якшав дослідник. — У таких місцях навряд чи навчишся чогось путнього. Нікола Тесла — один із найвидатніших учених-фізиків, інженерів і винахідників нашого часу! — Він указав на лінгафон. — Деякі з його ідей використано в цьому приладі. — Гумбольдт знову звернувся до Папастратоса: — Скажіть, пане професоре, що ж сталося потім?

— Ліванос протягом тривалого часу був учнем і помічником Тесла. У цей період наші зустрічі стали рідкими, а незабаром і наше листування припинилося. До мене дійшли чутки, що за кілька років він залишив лабораторію Тесла, щоб попрацювати на верфі в Марселі. Однак вони можуть бути й не досить імовірними. Те, що сталося потім, більше схоже на античну трагедію. Протягом короткого часу — буквально за лічені тижні — на верфі в Піреї загинули батько і брат Ліваноса. Причиною смерті обох стало недодержання елементарних заходів безпеки. Власники підприємства економили на всьому, не дбаючи про життя та безпеку робітників.

— Це було пов’язане з малою кількістю замовлень?

— Зовсім ні! Попит на нові судна був надзвичайним. Увесь час доводилося розширювати старі верфі й будувати нові, щоб вчасно виконувати замовлення, будувати нові швидкісні пароплави. Справа зовсім не в тому — Папастратос скрушно похитав головою. — Власники суднобудівних компаній просто втратили голову від фантастичних прибутків і безсоромно набивали кишені, жорстоко експлуатуючи робітників. Профспілок у Греції на той час іще не існувало. Робота на верфях перетворилася на справжнє рабство, а жертв цих нових рабовласників день у день ставало все більше…

— Як би там не було, — вів далі професор, — та одного чудового дня Ліванос постукав у мої двері. Я здивувався: його не було чотири роки, і за цей час він перетворився з хлопчака-прожектера, нехай і геніально обдарованого, на зрілого чоловіка, сповненого енергії та надзвичайних ідей. Разом із