Читати книгу - "Палац Посейдона"

Відвідувача супроводжували темношкіра жінка і двоє зовсім юних людей — дівчина, вбрана в елегантну блакитну сукню, і юнак у твідових штанях, білій сорочці та кепі. В ногах у них крутилася — професору Папастратосу довелося вдягнути окуляри, оскільки він не повірив власним очам, — справжня новозеландська ківі. Гострі кігтики рідкісного створіння виразно поклацували по мармурових плитах підлоги.

Шанований декан аж рота роззявив від здивування. Секретар назвав цих людей «дивними», і в цьому не було ані найменшого перебільшення.

— Професор Папастратос? — промовив високий пан, розкидаючи руки, немовби для дружніх обіймів. — Ви просто не уявляєте, який я радий, що познайомився з вами! Мені рекомендували вас із найкращого боку. Я б навіть сказав, що ви — наша остання надія…

Відвідувач трохи недоладно розмовляв грецькою, та, незважаючи на акцент, зрозуміти його було нескладно. До того ж, він, безперечно, належав до кола освічених людей.

— Звучить інтригуючо, — перервавши власні роздуми, зауважив Папастратос. — Чи можу бути чимось корисний?

— Спершу дозвольте представитися. Мене звати Гумбольдт. Карл Фрідріх фон Гумбольдт. А це мої супутники: Еліза Моліна, Шарлотта Ритмюллер і Оскар Веґенер.

Професор скинув угору брови.

— Ви носите прізвище Гумбольдт? Таке ж саме, як і відомий натураліст?

— Александр фон Гумбольдт був моїм батьком, — підтвердив пан.

— Неймовірно, — похитав головою декан. Навряд чи цей відвідувач і справді був нащадком відомого натураліста, але тепер Папастратосу вже кортіло дізнатися, що саме привело його сюди.

— Вважатиму за честь вітати вас у стінах мого факультету. Сподіваюся, ви теж дослідник природи?

— До найостаннішого часу я належав до середовища вчених мужів, проте нещодавно покинув Берлінський університет, щоб випробувати себе в галузі підприємництва. Віднині я, якщо можна так сказати, — незалежний дослідник надзвичайних феноменів на замовлення приватних осіб. І до Афін мене привела саме така місія. Вам про щось говорить ім’я Ставрос Нікомедес?

— Ну, звісно, — відповів Папастратос. — Будь-який грек знає це ім’я. Це одна з найстаріших і найшанованіших родин судновласників. Ставрос, якщо не помиляюся, — молодший компаньйон свого батька.

— Саме так він і відрекомендувався, звернувшись до мене. Йдеться про зникнення торговельних суден.

Лише тепер Папастратос почав розуміти, звідки вітер. Він чув, але не йняв віри всім цим історіям про морських чудовиськ і жахливі катастрофи. А тепер і цей Гумбольдт приходить до нього з цими дурними вигадками.

— Ви щось чули про це?

— Ще б пак, — зітхнувши, відповів декан. — У барах і шинках тільки й розмов, що про ці жахіття. Та все це пусте, небилиці, запевняю вас. Навіть не знаю, як вам допомогти. Можливо, вам варто звернутися до комісії з судноплавства при уряді?

Гумбольдт у свою чергу зітхнув.

— Ми вже там побували. А заодно й в Інституті морської біології при університеті. Складається враження, що ми ходимо по колу. Всі, кому це не байдуже, виходять із того, що аварії з кораблями стаються з найбанальніших причин. Вертикальні течії, небезпечні вири, шквали, пиятика капітанів — перелік можна продовжувати скільки завгодно. Зізнаюся, що дотримуюся тієї ж самої думки, та перш ніж зробити остаточний висновок, я хотів би проаналізувати всі наявні факти. А вони досить неоднозначні. Існує одна обставина, котра примушує мене насторожитися. Близько десяти років тому щось подібне вже відбувалося. Я маю на увазі катастрофу, яка була на диво схожою на ті, що відбуваються в наші дні, а її обставини й досі залишаються нез’ясованими. Чи доводилося вам щось чути про це?

Папастратос опустив голову і склав руки на грудях, не зронивши й слова.

— Прошу вас, пане декан! Можливо, ви чули про такого собі Ліваноса? Мені казали, що коли я хочу хоча б щось дізнатися про нього, то мені слід звертатися саме до вас.

Професор скинув очі на відвідувача.

— Ліванос… — промовив він. — Давно вже я не чув цього імені. Дуже давно…

У погляді Гумбольдта спалахнула надія.

— Тоді ви, напевне, могли б розповісти нам про нього?

Папастратос знову поринув у мовчання. У нього й насправді було роботи через край, проте згадування про Ліваноса розбурхало в ньому давні спогади.

Трохи поколивавшись, він підвівся з-за столу.

— Прошу мене вибачити. Я скоро повернуся.

Покинувши кабінет, він покликав секретаря і звернувся до нього.

— Грегоріосе, я хочу, щоб ти скасував усі зустрічі, що призначені на сьогодні. Нехай мені більше ніхто не заважає.

— Але ж ваша зустріч із ректором по обіді!

— Я цілком ясно сказав — усі зустрічі. Приготуй нам чай і печиво і поквапся, будь ласка.

Секретар пішов виконувати суворі розпорядження, професор повернувся до несподіваних відвідувачів.

Гумбольдт тим часом вийняв із кофру невелику сіру скриньку і встановив її на столі декана. Помітивши її, Папастратос зупинився, ледве переступивши поріг кабінету.

— А це що, з вашого дозволу?

— Прилад, що здійснює переклад, — пояснив Гумбольдт. — Він значно полегшить нам спілкування і подбає про те, щоб нас ніхто не підслухав. Хочете випробувати його дію?

Оскар стежив за бесідою учених мужів із напруженою увагою. Професор Папастратос виявився елегантним, чудово вдягненим паном років п’ятдесяти, з маленькою борідкою-еспаньйолкою і в пенсне. Його сиве волосся було акуратно зачесане, а проділ проведено, як під лінійку.

Із першого погляду Папастратос викликав довіру. Натомість його секретар — кудлатий молодий чоловік із очима, що палали від цікавості,— навряд чи міг на це претендувати. Зайшовши до кабінету з чайною тацею та вазочкою печива з листкового тіста, він так і залишився стовбичити в дверях. Схоже, він би багато віддав за те, щоб