Читати книгу - "Чорний лабіринт. Книга третя"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Андрій повернув коліща варіометра. В навушниках, що лежали у нього на колінах, по-пташиному заспівав ефір. Подав навушники Турові.
— Працює…
— Це добре… — по довгій паузі видихнув провідник, — Це дуже добре, друже, а то я вже… подумав, що ти навмисне…
Андрій глянув Турові просто в очі.
— А ви більше шептунів слухайте…
— Котра година? — спитав провідник.
— Чверть на шосту, — підказав Еней.
— Текст зашифрував?
— Усе готово. Через три хвилини можна виходити в ефір.
— Давай… А ми всі ходімо десь далі, щоб не заважати. — Провідник поклав Андрієві на плече руку. — Я так і думав, що передамо десь з дороги.
— То правда, — сказав Еней. — З дороги краще, бо з Іванової хати не варто. Засічуть…
Хата Івана Кулика стояла край села, попід лісом. Еней добре знав ці місця, бо вивів наче по азимуту. Однак до хати не пішли, попадали хто де за кущами: відпочивали. Тур з Енеєм виповзли на узлісся й довго роздивлялись, чи нема засідки.
— Та ні, тут надійно, — упівголоса говорив Еней. — Цю хату я ще минулої осені вподобав. За кілька ночей вирили криївку і залягли на зиму, як ведмеді в барліг. Сиділи тихо, бо навкруги таке коїлося. Вже так напосіли совіти, «яструбків» тих розвелося, чекістів, активістів сила-силенна. Де хто з криївки носа вистромив, так і накрили сердешного. За одну зиму вибили підпілля до ноги…
— А ви так і сиділи тихо всю зиму? — запитав не без іронії Тур.
— Ні, разів кілька таки виходили, але, щоб не викликати підозри, чинили екзекуції по інших селах, а більше — по інших районах. Поки чекісти розберуться, хто та що, а ми вже знов у схроні й тиждень-другий сидимо тихо. І все ж із п'яти чоловік лишилося двоє…
— Хтось ходить, — насторожився Тур.
— Іван… До вітру вийшов… Так от, я й кажу: сиділи тихо, а з п'яти лишилося двоє… Одного чекістська куля дістала. Другого довелося самому прибрати, бо вже дуже сумував за совітським раєм, а третій, сердега, зсунувся з розуму, здитинів зовсім…
— Не подобається мені ця тиша…
— А тут завше тихо. Місце таке, що й собаки бояться, не гавкають.
— А хазяїн сам живе?
— Сам… Жінка ще минулого літа поїхала до дітей, десь аж на Донбас. То я його намовив… Він, той Іван, слова супроти не скаже. От і відписав жінці, щоб додому не поспішала. Мовляв, тут скрутно, мор на худобу, хліб не вродив… Він мені ще й родич, Іван. Як то кажуть, коли мій дід горів, його спину грів. З осені була в нього корівка, тримав поросятко, з десяток курочок подвір'ям бігало. За зиму все пішло на харч. Бойовики — хлопці молоді, хвалити бога, їдять як не в себе…
— А криївка має якісь запасні виходи?
— А так, так… До повітки і в ярок. Проте господь бог милував. — Еней побожно перехрестився. — Я ж кажу, тут тихо… тихо тут…
— Ну то підіть на обійстя та попередьте хазяїна.
— А що його попереджати? Ходімо, поки ще не зовсім розвиднілось.
Тур промовчав. Еней знехотя підвівся і, пригинаючись поза кущами, що росли на обніжку Іванового поля, подався до хати. Він ще не пройшов і півдороги, як на обійсті щось наче зблиснуло. Андрій придивився пильніше. За вранішнім туманом, за білим його пасмом, сяйнули язики полум'я і повалив дим. Горіла хата. Подвір'ям бігав якийсь чоловік у спідньому і тицяв віхтем палаючої соломи попід стріху. Густий чорний дим стовпом підпер низькі хмари.
Десь на селі вдарили на сполох. Вили у рейку, бо луна розлягалася дзвінка і тривожна. А хижі язики полум'я вже лизали покрівлю на хаті. Андрій бачив, як Еней кинувся бігти. Вибив ногою благеньку хвіртку, підскочив до хазяїна і затопив йому кулаком у пику. Він щось кричав, погрожуючи автоматом, але дядько в спідньому підвівся й пішов на нього з піднятими кулаками. Еней знову збив його, але той таки зіп'явся на ноги і закричав гучним, страшним голосом: «Душогуби! Будьте ви прокляті!»
Чи то вітер ураз повернув у бік лісу, а чи крик був сильніший за весь попередній галас, а тільки ті, хто перебував зараз на узліссі, почули його. Вдарила автоматна черга і, розметавши руки, впав посеред двору хазяїн. Із палаючої хати на гайок вискочив хлопець, але навіть не встиг крикнути. Енеїв шмайсер дістав і його. З села на пожежу бігли люди. Побачивши їх, Еней вискочив з двору і кинувся до лісу.
— Засідка, чи що? — спитав Тур, коли той, відсапуючись, упав біля нього.
— Та ні… Іван хату спалив. Сам… Щоб нас викурити. Стерво!
Розділ третій
ВЕРТЕП НА ЛЯЙМІ
У квартирі Кислицького розривався телефон. Хазяїн приймав ранковий душ і тривалий час не чув його настирливого дзеленчання. Врешті, закутаний у махрове простирадло, він зняв трубку.
— Тут Кислицький.
— До дябла, татусю! Чого так довго спите?
— О, це ви, Дарочко… Чим зобов'язаний?
— Приємні новини.
— Які саме, моя ясочко?
— Приходьте до нас на сніданок, про все й довідаєтесь.
— О-о… Матиму за честь! А все ж, що вас так розвеселило? Хоч півслова, бо згораю від нетерпіння.
— Приємні вісті од Василя! То ми на вас чекаємо, шановний.
— Біжу! Лечу, моя…
Кислицький хотів сказати Дарці Ребет ще якогось комплімента, але вона вже повісила трубку.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чорний лабіринт. Книга третя», після закриття браузера.