Читати книгу - "Час Великої Гри. Фантоми 2079 року. Книга друга"

— Ми свої! З Києва! Не стріляйте! Ми до сотенного Чміля! Братчики, покинувши позиції, зібралися біля центральних воріт, там, де валялися потрощені стовпи і дошки — все, що залишилося від сторожової вежі після ударів блискавок.

Дивний екіпаж під'їхав ближче — це був патрульний бронеавтомобіль «Козак»-КрАЗ 4502М, — й братчики побачили, що з обох боків кабіни приладнані великі вертикальні баки, які надавали йому грізного вигляду — наче башти старих, давно забутих лінкорів. Братчиків вразив сам факт прибуття з Києва цього транспорту — при відсутності бензину й електроструму для підзарядки акумуляторних батарей.

З автомобіля вийшли троє — водій, той, хто розмахував прапорами, та молода дівчина у чорному береті й камуфляжному військовому строї.

Той, хто розмахував прапорами, — молодий, суворого вигляду чоловік у шкіряному чорному плащі, з автоматом дивної, не відомої братчикам конструкції, що висів на грудях, — підійшов до Чміля й чітко відсалютував:

— Начальник розвідки штабу Києво-Могилянського братства капітан Середа.

І, широко розкривши обійми, розцілувався з сотенним Чмілем.

Братчик, якого всі й далі продовжували називати отцем Фавном, стояв у дверях казарми, спостерігаючи за гостями з Києва та їхнім дивним автомобілем. Потім швидким кроком повернувся до своєї комірки, замкнув зсередини двері й почав складати свої нехитрі пожитки до зеленого солдатського мішка. «Беретту» з магазином сховав до камуфляжної куртки й, одягнений, випростався на ліжку. Довго чекати не довелося. До дверей комірки постукали спочатку тихо, кінчиками пальців, потім гучно — кулаком.

— Отче Фавне, — почувся голос Мармизи, — відчиніть. Вас кличе сотенний. Що з вами? Вам зле? Може, Яшу гукнути?

Фавн рвучко відкрив двері, аж Мармиза здригнувся від несподіванки. Перед ним стояла інша людина — чисто поголений чорноволосий худорлявий чоловік з приплюснутом боксерським носом, слідами-шрамами від Чорного Мору на високому чолі та впалих щоках. Жорстким поглядом темно-карих очей він зміряв сержанта з ніг до голови і промовив, ніби вибачаючись:

— Трохи заспав… Де вони?

— В залі, — розгублено відповів Мармиза, дивуючись, звідки цей Фавн-не-Фавн знає, що його чекає не лише Чміль, а й КОМІСІЯ з Києва.

За столом у залі спинами до вікон сиділи троє: у центрі — капітан Середа, обабіч — приїжджа дівчина у чорному береті й сотенний Чміль.

— Сідайте… отче, — запросив Чміль, вражений зміною, що сталася з Фавном, показуючи на стілець, поставлений напроти столу.

Братчик мовчки сів.

— Ви хто? — суворо спитав гість з Києва.

— А ви хто?

— Мовчати! Тут я ставлю запитання, — стукнув кулаком по столу Середа.

Фавн спокійно, не кваплячись, наче дістаючи необхідні документи, витягнув з-за пазухи «Беретту» й наставив на отетерілого розвідника. І тоном, що не віщував нічого доброго для гостей, холодно наказав:

— Встати, коли з тобою розмовляє старша за званням людина. Струнко!

Блідий Середа скочив з місця й відрапортував:

— Начальник розвідки штабу Києво-Могилянського братства капітан Середа.

— Де служив, капітане?

— Заступник командира роти зв'язку особливої революційної бригади імені Петлюри в Ніжині, — затинаючись від страху і сорому, сказав Середа.

— А чому на вас жандармський мундир?

— Це не мій… повірте… я не жандарм. Не було що вдягти… довелося перешити, — принижено пояснював київський гість. — Слово честі…

— Отче Фавне, побійтеся Бога, я Середу давно знаю, — почав благати Чміль, не розуміючи, куди подівся лагідний й поступливий капелан, замість якого перед ним сидів жорсткий незнайомий чоловік.

— Капітане, вам не розвідником бути. Вам кашу манну варити в дитячому садку, — цідив образливі слова Фавн. — Чому не виставили вартового перед залом, чому не обшукали людину, яку викликали на допит, чому немає у вас зброї?

— Є, — відчуваючи свою нікчемність, пролепетав Середа, головною метою поїздки якого до Спасо-Дніпровського братства було похизуватися перед супутницею, звабити її своєю силою і рішучістю. — Є пістолет… тільки я не встиг його вихопити… я не знав…

— Вважайте, що ви мертвий, — ввічливо пояснив капітану Фавн.

— Як ви смієте! — вибухнула дівчина в чорному береті, підводячись і намагаючись відкрити кобуру пістолета, що висів на поясному ремені з лівого боку. — Ви… ви бандит справжній, а не священик…

— Оля Гудима! Сядьте негайно й припиніть революційну істерику. Ви, я бачу, залишилися такою, як і були. Думав, подорослішаєте трохи. Спочатку навчіться стріляти і вести допит. І ви сідайте, капітане. Тепер можна і познайомитися.

Капітан, червоний від приниження, сів. Чміль зачаровано дивився на «Беретту» М9А11, не розуміючи, звідки цей штурмовий пістолет з'явився у братчика Фавна. Оля скинула від розгубленості чорний берет, під яким ховалося коротке, по-хлоп'ячому стрижене золотаве волосся. Надувши пухлі губки, вона сердито дивилася на незнайомця, який знав її, а вона його не пам'ятала.

— Моє прізвище Гайдук. Ігор Петрович Гайдук, — твердо вимовив братчик Фавн. — Я — генерал-лейтенант військової розвідки України. Точніше — колишній генерал колишньої розвідки колишньої України. Я вдячний сотенному Чмілю і всім братчикам, які врятували мене від смерті. Вибачте, сотенний, — звернувся він до Чміля. — Я не брехав вам, коли казав, що не знаю, хто я. Я дійсно не знаю, що зі мною сталося… після Великого Вибуху і Чорного Мору… І звідки взялося це ідіотське ім'я — Фавн.

Гайдук замовк, наче намагався згадати, що ж насправді з ним відбувалося в 2078 році, де блукав він по цій землі, доки не доповз до стогу сіна, де помер.

Оля вийшла з-за столу, підійшла до Гайдука, — він підвівся, не забувши лівою рукою забрати зі столу «Беретту», — й сказала розгублено:

— Господи, яка ж я дурепа… Ігорю Петровичу… я вас не впізнала. Пробачте, Бога ради. Багатим будете.