Читати книгу - "Кришталевий край"

Вгамувалися хворі. В мертвій тиші напружене вухо впіймало ледь чутне брязкотіння ключів. Грубер хутко ліг на приготоване місце, і зараз же дзвякнув ключ у його дверях. Ноги відчули тиск, ніби двері трохи піддалися. Серце перестало битися й зараз же потому загупало молотом. Це була хвилина, а може, й менше. А здавалось — година. І незрозуміло було, чи все гаразд минуло й перевірка вже скінчилася, чи, може, за дверима причаїлися й чекають, що робитиме хворий.

Напружені нерви, здавалось, дзвеніли, і навіть страшно робилося, що їх почують за дверима.

Поволі хвилювання вгамувалося.

— Однак погані мої справи, — прошепотів до себе Грубер і злякався свого шепотіння.

«Погані мої справи, — вимовив він уже в думці, — нерви мої розладналися так, що ще кілька днів, і край. Не треба буде моїм ворогам нікого дурити. Я стану цілком законним мешканцем цього жовтого будинку…»

Вчений звівся на рівні ноги. В камері було темно, й від дверей, що ледь-ледь прочинилися, на підлогу лягла золота стрілка світла з коридора. Першу мить вчений злякався її й кинувся причиняти двері, але зараз же стримався.

«Годі, годі, не треба бути таким нервовим, — умовляв він себе. — Цілком можливо, що в коридорі нічого не помітно…»

І він залишив двері так, як вони були. Золота стрілка світла зв'язувала з життям, з вільним життям по той бік мурів лікарні, і не хотілося, щоб вона згасла.

Грубер почав було ходити з кутка в куток, щоб цим скоротати час. Але човгання надто великих, не по нозі пантофлів могло притягти увагу наглядача в коридорі. І Грубер ліг каменем на матрац. Зімкнувши під головою пальці рук, він застиг у німому чеканні. Поволі минали години. В голові сновигали думки про майбутнє, — про втечу за кордон, про те, що, може, вдасться там застосувати свій винахід. Однак перша тяжка поразка зламала крила надій. Хіба ж там не те саме? Останні дні вчений чимало думав про життя і вже починав розуміти життєву правду… Зараз він навіть упіймав себе на думці, що не варт, може, й тікати з цієї лікарні. Може, легше йому буде, коли він збожеволіє.

В божевільних мріях він збудує собі свою чудесну кришталеву добу людської історії. В божевільних, але прекрасних мріях він скоротає свій вік. Чи ж не краще це за сувору й бридку життєву правду?

Проте молода жага життя взяла гору над сумними думками. Глибоко в свідомості жевріла іскра надії, снувалися якісь, поки що таємні міркування.

— Поживемо, побачимо, що воно буде, — бадьоро вимовив до себе Грубер і жваво підвівся: здаля він почув дзвін годинника. Відбило північ. Треба подивитися, що робиться в коридорі. Правда, ще рано, але старий наглядач попередив, що вартовий дуже любить подрімати. Може, він уже клює носом?

Тихесенько відхиливши двері, Грубер обережно висунув голову в коридор. Двері були у заглибленні. Це дозволяло стежити за наглядачем.

Той сидів у кінці коридора на стільці, високо задравши голову, ніби він роздивлявся стелю. Але незабаром голова безсило впала на груди. Видно було, що людина бореться з дрімотою.

Почекавши півгодини, — час знову відзначив бій годинника десь близько, певне, в кабінеті лікаря, — Грубер насмілився вийти з камери, однак ще лишаючись у заглибленні дверей. Йому треба було пройти чи пробігти кілька метрів до дверей у передпокій, що були, на щастя, зовсім одчинені. Не треба їх навіть відхиляти. Мить — і він сховається в їхньому темному отворі, що вабив до себе, як певний захисток під градом куль. Грубер уже скинув пантофлі й напружився, щоб перебігти до дверей передпокою, як раптом зарипів стілець наглядача. Втративши в дрімоті рівновагу, наглядач трохи не впав, а тепер перелякано схопився на ноги й затюпав коридором, щоб розігнати сон. Грубер ледве встиг ускочити в свою камеру й причинити двері…

Кілька хвилин панувала тиша, бо наглядач ходив по грубому килиму, простеленому в коридорі, щоб не чути було кроків. Раптом Грубер пригадав, що він залишив пантофлі за дверима, забувши про них у хвилину сполоху. Аж змок комір сорочки від холодного поту. Пропало все. Безперечно, наглядач помітить пантофлі, хоч вони й стоять у куточку в сутіні… А може, не помітить? Він все ж сонний. Сонна людина неуважна… Надія боролася з розпачем. Бігли божевільні хвилини в мертвій тиші, яку, на щастя, сьогодні ще не порушували зойки хворих.

Аж ось напруженим вухом Грубер почув, як зарипів стілець. Наглядач знову сів. І зараз же Грубер опинився за дверима. На цей раз він не мав терпіння довго чекати. Щохвилини могли початися зойки хворих. Тоді б наглядач навряд чи задрімав.

Ледве голова наглядача похилилася на груди, як Грубер, стрибнувши на килим, миттю нечутно перелетів до дверей і кинувся в сутінки передпокою. Тут він спинився. Де вихід у сад — праворуч чи ліворуч? Хвилювання забило памороки. Приклавши руки до серця, що виривалося з грудей, Грубер намагався впорядкувати свої думки. Так! Двері до саду, безперечно, праворуч, бо, як його привели, ліворуч були оці двері до коридора… Безперечно, так. Грубер робив останнє напруження пам'яті, як раптом за його спиною ніби розітнувся постріл гармати і з дзвоном забрязкотіло розбите скло. Приголомшений Грубер не відразу зрозумів, що це з силою зачинилися за ним двері.

«Квартирка! Протяг!» блискавкою майнула в голові думка.

Хапаючись, Грубер, замість праворуч, кинувся ліворуч, де були двері не в сад, а до кімнати чергової сестри. Двері були незамкнені. Грубер кинувся в ці двері, обачно причинив їх за собою й сперся спиною, переборюючи новий припадок хвилювання. В цю мить у коридорі розітнулися зойки хворих, очевидно, розбуджених стуком дверей та дзвоном розбитого скла. І тої ж миті Грубер почув, як недалеко від нього заскрипів пружинний матрац ліжка. Не встиг він, зовсім спантеличений, розміркувати, що це значило, як раптом спалахнула електрика, і він побачив спину сестри в білому халаті. Мить — вона повернулася б до нього, й тоді — все пропало. Та, на щастя втікача, сестра нахилилася до столика, де лежав її годинник, подивитися, котра година. Цього було Груберові досить, щоб