Читати книгу - "Відьмак. Меч призначення"

– Попався у сітку, карасику! – дерся Козоїд. – Зараз ми з тебе луски зішкребемо!

Дракон заревів, вибухнув у небо струменем пари. Холопільські міліціонери сипнули до нього, зіскакуючи з возів. Дракон заревів знову, відчайдушно, вібруючим ревінням.

З північного каньйону прийшла відповідь, високий бойовий крик.

Витягнені у шаленому галопі, розмахуючи світлими косами, із пронизливим свистом, оточені миготливим блиском шабель, з ущелини вирвалися…

– Зерріканки! – крикнув відьмак, безсило шарпаючись у мотузках.

– О, холера! – луною підтримав Любисток. – Ґеральте! Розумієш?

Зерріканки пройшли крізь натовп, наче гарячий ніж крізь брусок масла, позначаючи шлях порубаними трупами, зіскочили з коней, ставши обіч дракона, який бився у сітці. Перший із міліціонерів, що набігали, одразу ж втратив голову. Другий примірився до Веї з вилами, але зерріканка, тримаючи шаблю обома руками, зворотним рухом, кінчиком знизу, розпанахала його від паху до грудини. Решта спішно ретирувалися.

– На вози! – крикнув Козоїд. – На вози, браття! Возами їх роздавимо!

– Ґеральте! – крикнула раптом Йеннефер, підтягуючи зв’язані ноги й запихуючи їх різким рухом під віз, під викручені назад руки відьмака. – Знак Іґні! Перепалюй! Відчуваєш мотузку? Перепалюй, до холери!

– Наосліп? – застогнав Ґеральт. – Я тебе обпечу, Йен!

– Складай Знак! Витримаю!

Він послухався, відчув тремтіння у пальцях, складених у Знак Іґні над зв’язаними щиколотками чародійки. Йеннефер відвернулася, вгризлася у комір кубрачка, приглушуючи стогін. Драконеня, попискуючи, тицяло їй крильцями у бік.

– Йен!

– Перепалюй! – завила.

Вузли піддалися тоді, коли огидний, нудотний сморід припаленої шкіри неможливо було вже витримати. Дорреґарай видав дивний звук і зомлів, повиснувши в петлях на колесі возу. Чародійка, кривлячись від болю, напружилася, піднімаючи вільну вже ногу. Крикнула лютим, повним болю і злості голосом. Медальйон на шиї Ґеральта затремтів, наче живий. Йеннефер напружила стегно й махнула ногою в бік возів холопільської міліції, крикнувши закляття. Затріщало повітря, запахло озоном.

– О, боги, – простогнав із подивом Любисток. – Що воно буде за балада, Йеннефер!

Закляття, накладене зграбною ніжкою, вдалося чародійці не повністю. Перший віз, разом зі всім, що на ньому було, просто став жовтим, наче кульбаба, чого холопільські воїни у запалі бою навіть не помітили. Із другим возом пішло краще – уся його залога миттєво перетворилася на величезних бородавчастих жаб, які, квакаючи, пострибали на всі боки. Віз, позбавлений керування, перекинувся і розлетівся. Коні, істерично іржучи, побігли вдалечінь, тягнучи за собою зламане дишло.

Йеннефер закусила губу й знову замахала ногою у повітрі. Кульбабовий віз, серед веселої музики, що лунала звідкись згори, раптом розплився у кульбабовому диму, а вся його залога гепнулася у траву, одуріло, створивши мальовничу купу. Колеса третього возу з круглих зробилися квадратними, і результат виявився негайним. Коні встали дибки, віз перекинувся, а холопільське військо вивалилося і покотилося по землі. Йеннефер, уже з чистої мстивості, махала завзято ногою і викрикувала закляття, перетворюючи холополян – усіх гамузом – на черепах, гусей, стоніжок, фламінго й смугастих поросят. Зерріканки вправно й методично дорізали тих, хто лишився.

Дракон, нарешті розшарпавши сітку на клоччя, зірвався, залопотів крилами, заревів і понісся, витягнутий, наче стріла, за вцілілим від погрому шевцем Козоїдом, що саме тікав геть. Козоїд нісся, наче олень, але дракон був швидшим. Ґеральт, бачачи роззявлену пащеку й блискучі зуби, гострі, неначе стилети, відвернувся. Почув страшенний крик і огидний хрумкіт. Любисток скрикнув задушено. Йеннефер, з обличчям, наче полотно, зігнулася навпіл, повернулася вбік і виблювала під віз.

Встановилася тиша, переривана лише гучним гоготінням, кувіканням і попискуванням недобитків холопільської міліції.

Вея, усміхнена не по-доброму, встала над Йеннефер, широко розставивши ноги. Зерріканка підняла шаблю. Йеннефер, бліда, підняла ногу.

– Ні, – сказав Борх, званий Три Галки, який сидів на камені. На колінах він тримав дракончика, спокійного й задоволеного.

– Ми не вбиватимемо пані Йеннефер, – повторив дракон Віллентретенмерт. – Це вже не актуально. Більш того, зараз ми вдячні пані Йеннефер за неоціненну допомогу. Звільни їх, Веє.

– Розумієш, Ґеральте? – прошепотів Любисток, розтираючи здерев’янілі руки. – Розумієш? Є така старовинна балада про золотого дракона. Золотий дракон може…

– Може набути будь-якої подоби, – буркнув Ґеральт. – Навіть людської. Я також про те чув. Але не вірив.

– Пане Ярпене Зігріне! – крикнув Віллентретенмерт ґному, який вчепився у скелі на висоті двадцяти ліктів над землею. – Що ви там шукаєте? Бабаків? Тож не ваші смаколики, як я добре пам’ятаю. Зійдіть донизу та займіться Рубайлами. Вони потребують допомоги. Вже не будуть тут сьогодні вбивати. Нікого.

Любисток, кидаючи неспокійні погляди на зерріканок, які сторожко кружляли по бойовиську, приводив до тями все ще непритомного Доррегарая. Ґеральт натирав маззю й оглядав попечені щиколотки Йеннефер. Чародійка сичала від болю і бурмотіла закляття.

Упоравшись із завданням, відьмак устав.

– Лишіться, – сказав. – Я мушу з ним порозмовляти.

Йеннефер, кривлячись, устала.

– Я йду із тобою, Ґеральте. – Вона взяла його під руку. – Можна? Прошу, Ґеральте.

– Зі мною, Йен? Я думав…

– Не думай. – Вона притислася до його плеча.

– Йен?

– Усе добре, Ґеральте.

Він зазирнув їй у теплі очі. Як раніше. Він схилив голову й поцілував її в губи, гарячі, м’які й охочі. Як раніше.

Вони підійшли. Йеннефер, підтримувана, глибоко, наче перед королем, присіла, підіймаючи сукню кінчиками пальців.

– Три Гал… Віллентретенмерт… – сказав відьмак.

– Моє ім’я у вільному перекладі вашою мовою означає Три Чорні Птахи, – сказав дракон.

Драконеня, вчепившись пазурками у його передпліччя, підставило карк під ласкаву долоню.

– Хаос і Порядок, – посміхнувся Віллентретенмерт. – Пам’ятаєш, Ґеральте? Хаос – це агресія, Порядок – це захист від неї. Варто мчати на кінець світу, аби протистояти агресії і злу, вірно, відьмаче? Особливо, як ти говорив, коли плата є пристойною. А цього разу – була. Це був скарб дракониці Мирґтабракке, тієї, отруєної під Холопіллям. Це вона мене покликала, щоб я їй допоміг, щоб стримав зло, яке їй загрожує. Мирґтабракке вже відлетіла, невдовзі по тому, як унесли з поля лицаря Ейка з Денесле. Часу мала досить, поки ви балакали та сварилися. Вона лишила мені свій скарб, мою платню.

Драконеня писнуло й затріпотіло крильцями.

– Тож ти…

– Так, – перебив дракон. – Що ж, такі часи. Створіння, яких ви звикли називати потворами, з певного часу відчувають дедалі більшу загрозу від людей. Не можуть самі зарадити. Потребують Оборонця. Такого собі… відьмака.

– А мета… Мета, що є наприкінці дороги?

– Це він. – Віллентретенмерт підняв передпліччя. Дракончик писнув перелякано. – Власне, я її отримав. Завдяки цьому я виживу, Ґеральте із Рівії, доведу, що межі можливого немає. Ти також колись знайдеш таку мету, відьмаче. Навіть ті, що відрізняються, можуть вижити. Прощавай, Ґеральте. Прощавай, Йеннефер.

Чародійка, сильніше схопившись за плече відьмака, присіла знову. Віллентретенмерт устав, глянув на неї, а обличчя мав дуже