Читати книгу - "Беззаперечна правда"

Він також не вірив у необхідність платити податки правому уряду. Він оголосив себе банкрутом, коли заборгував податковому управлінню 200 тис. доларів.

Як Кас потрапив у бокс, само собою було загадкою. Він з’явився нізвідки і оголосив сам себе тренером із боксу. Ніхто ніколи про нього не чув. Він нічого не знав ні про контракти, ні про бійців, але називав себе менеджером. Зрештою він став управляти справами і тренувати багатонадійного молодого важковаговика на ім’я Флойд Паттерсон, який, як і я, був бідним хлопцем із Брукліна. Тоді боксом завідувала група під назвою IBC (англ. Іnternational Boxing Club), тобто Міжнародний боксерський клуб, що належила багатим підприємцям, які загарбали собі геть усі проєкти з просування чемпіонів. Але Кас довів Флойда до Чемпіонату, а потім сам відрядився до ІВС. А це означало, що він пішов проти заведених правил, тому що Френкі Карбо, гангстер із сім’ї Луккезе, був у змові з ІВС. Кас допоміг зламати хребет IBC, а Карбо опинився у в’язниці за змову, вимагання та неліцензійне управління.

Проте серце Каса було розбите, коли Рой Кон, адвокат правого спрямування, забрав у нього Паттерсона, спокусивши новонаверненого католицького боксера зустрітися з Нью-Йоркським кардиналом Спеллманом. Відтоді ноги Касової в католицькій церкві не було. Після цього він ставав усе параноїдальнішим. Він стверджував, що хтось намагався штовхнути його під вагон метро. Він перестав ходити по барах, бо боявся, що хтось отруїть його напій. Він навіть наглухо зашив кишені своїх пальто, щоб ніхто не міг підсипати в них наркотики й підставити його. Нарешті він переїхав на північ штату до Кетскілла.

Він був параноїком навіть у власному будинку. Нікому не дозволялося заходити до його кімнати, і він вставляв у двері сірники, щоб побачити, чи не порушив хто бува його заборону за його відсутності. Якщо він бачив мене десь поблизу своєї кімнати, то питав: «Що ти тут робиш?». «Я живу тут, Касе. Живу я тут…» – відповідав я.

Одного разу ми з Томом Патті і Френкі, двома іншими боксерами, які жили в цьому будинку, вийшли на вулицю. Кас нікому не довіряв ключі, адже ми могли їх загубити, і тоді будь-який незнайомець міг би потрапити до будинку. Коли ми повернулися додому і постукали в двері, ніхто не відповів. Я заглянув у вікно і побачив, що Кас заснув у своєму улюбленому м’якому кріслі під бурмотіння телевізора – він був наполовину глухим. Том прикинув, що стукати треба було тоді, коли шоу переключалось на рекламу і на кілька секунд наступала тиша. Тож, дочекавшись цього моменту, ми кинулись до вікна і почали стукати, волаючи щодуху: «Касе! Касе!». За одну долю секунди Кас перевернувся на 180 градусів, упав із крісла й підхопився, зігнувшись у попереку й виставивши ліву руку щитом, готовий вирубати правою непроханого гостя. Ми всі покотились по підлозі від реготу.

Іншим разом один зі спаринг-партнерів, який зупинився у нас на ніч, вислизнув уночі з дому, щоб піти до міста. Том і я прокинулися рано вранці і збиралися спуститися вниз на сніданок. Ми зазирнули у вітальню і побачили, як Кас, лежачи на підлозі, повзе по-пластунськи з гвинтівкою в руці. Той пацан саме прийшов додому і стукав у вікно, а Кас, напевно, подумав, що це якийсь мудак з ІВС прийшов за ним. Ми з Томом переступили через нього і пішли на кухню за пластівцями.

Я міг продовжувати й розповідати схожі історії про Каса безкінечно. Він був надзвичайно унікальним та колоритним котаном. Але найкращий опис Каса, який я коли-небудь бачив, я зустрів у інтерв’ю великого письменника Гая Талезе, яке він дав Полю Цукерману – молодику, який збирав матеріал для книги про Каса.

«Він був римським воїном, який запізнився на дві тисячі років. Воїни люблять війну, вона їм потрібна – це та атмосфера, в якій вони відчувають себе як вдома. У мирний час вони відчувають тривогу та неспокій, вважають себе марними людьми. Вони обожнюють гармидер навколо. Кас, як і Паттон (ймовірно мається на увазі Джордж Сміт Пáттон – американський генерал, командувач армією США під час Другої світової війни – прим. переклад.). відчував себе живим, лише коли навколо панував гармидер та інтриги, а повітря було сповнено передчуттям прийдешної битви. Він тоді почувався найбільш в ладу з собою, його нервові клітини, його розумові здібності були найбільш жвавими, і він почувався найбільш наповненим, коли перебував у збудженому стані. І якщо навколо не було небезпек та інтриг, він мав сам створити собі їх. Якщо життя стиха булькотіло, йому необхідно було підкрутити вогонь під ним, щоб знову відчути себе живим. Це давало йому кайф. Він був активістом, йому потрібно було метушитися».

Кас був генералом, а я – його солдатом. І ми були готові до війни.

Я БУВ НІКОМУ НЕ ПОТРБІНИМ НІГЕРОМ ПІД ТОРАЗИНОМ, ЯКОМУ ДІАГНОСТУВАЛИ розумову відсталість, а цей старий білий мужик простягнув мені руку допомоги й вдихнув життя в моє его. Кас одного разу запитав мене: «Майку, уяви собі, що ти сидиш з психоаналітиком і він питає тебе, чи ти чуєш голоси? Ти збираєшся сказати “Ні”, але ж це голоси говорять тобі, щоб ти сказав “Ні”, Чи не так?» Кас був надзвичайно глибокою людиною. Ніхто і ніколи не змушував мене усвідомлювати, що я чорна людина. Він був таким само холодним та рішучим, даючи мені це усвідомлення, яким був би жорсткий чорний. «Вони думають, що вони краще тебе, Майку», – говорив він. Коли він бачив когось на фіаті чи ролс-ройсі, то дивився на мене і говорив: «У тебе теж такий буде. Розбагатіти – то не найважча в світі річ. Ти настільки вище за цих людей. Вони ніколи не зможуть зробити те, на що здатен ти. Це всередині тебе. Думаєш, я б тобі говорив такі слова, якби в тобі не було цього? Якби це було так, я міг би зробити з тебе кращого бійця, але ніколи б мені не вдалося зробити з тебе чемпіона».

Ось так. Я завше вважав себе покидьком. Моя матір казала мені, що я – лайно. Ніхто ніколи не говорив про мене нічого доброго.