Читати книгу - "Фіолетові діти"

Я почуваю, що в мені от-от зіткнуться два паралельні всесвіти. Вони летять із шаленою швидкістю назустріч один одному і скоро спалахнуть пекельним вогнем при ударі. Хто і коли запустив цей колайдер[9] у моїй свідомості? І до якої невідомої катастрофи це приведе мене? Які чорні діри утворяться в результаті зіткнення та засмокчуть мене в свою неймовірну темряву?

Я хочу зупинитися — та вже запізно. Процес запущено… Хихотить, потираючи руки, безумний учений.

В очах — відблиски грядущої глобальної катастрофи.

Сльози відчаю на щоках і відчуття безмірної самотності…

В мені з кожною хвилиною росте жагуче бажання пізнати непізнане і одночасно — страх відкрити в собі невідомого монстра, перетворитися на почвару, яка залюбки з’їсть мене теперішню. Я відчуваю прадавній запаморочливий жах перед хижою безоднею, що вдивляється в мене порожніми отворами для очей й посміхається вишкіреними зубами.

Я десь так теоретично розумію, що все це — я і є: і той учений, і ті два всесвіти… і та ж таки чорна діра, якої я так боюся. І що рано чи пізно мені доведеться об’єднати свої внутрішні всесвіти. Примирити непримиренне. Зазирнути в безодню. Та від цього мені анітрохи не легше…

Коли ж я уперше зустрілася з нею… з безоднею?

…Мені — років п’ять. Літо. У повітрі пахне травою та терпкуватим запахом розімлілого під сонцем листя. Я біжу кудись по доріжці біля будинку. І раптом — як грім серед ясного неба. Я зупиняюся. І з ясністю відчуваю, що затишний світ, у якому я живу, — несправжній.

Небо темніє. Все зникає. Лишаюся тільки я. Одна в цілому Всесвіті. Самотня крихта на чорному тлі безмежного космосу.

Я лякаюся пізніше. Це — жах перед не знаним до цього часу відчуттям. Світ — нетривкий, мінливий та непевний. Він кожної миті може щезнути… Я, налякана, біжу зі сльозами розпачу до матері.

…Вона ніяк не могла зрозуміти, що мене так нажахало цього сонячного дня.

А для мене саме тоді над усім з’явилася тінь…

І ще — дивна туга за чимось неймовірно прекрасним та водночас страшним. За якимось немислимим відчуттям захвату, змішаного з жахом…

Мене запросили на конференцію — «Сугестивне конструювання реальності: проблеми нового покоління». Коли я процитувала назву секції: «Дослідження впливу сугестивного конструювання реальності, в розрізі формування нових індивідів, на подальший стиль життя дорослої особи в парадигмі персональної психології нової реальності», Гюрза подивилася на мене з неприхованою цікавістю і, розтуливши рота, відпустила «підвищувати кваліфікацію». Безкоштовну участь у цій конференції зорганізував мені Ігор. І пообіцяв з’явитися після перерви.

Конференція проходить у невеликому приватному готелі під назвою «Сніжана». Приміщення конференц-залу уособлює поєднання непоєднуваного: сучасного стилю «хай-тек» — скло та метал (навіть стільці стильно-хромовані, напівкруглої форми, як із фантастичного фільму про майбутнє), і стилю «бароко» — сходи на другий поверх оздоблені перилами з вишуканими завиточками, а люстри мають вигляд, наче їх позичили з драматичного театру — важкі, усі в суцільній позолоті та з хитромудрими візерунками. Це дикувате поєднання свідчить чи то про особливу «просунутість» дизайнерів, чи то про повну відсутність смаку у замовників… важко визначитися. Схильні до простоти стіни пофарбовані блідо-жовтою фарбою такого відтінку, дивлячись на який, забуваєш про очікувану життєрадісність від жовтого. Якась жовта сірість: колір, що буває у анемічних жовтків яєць із птахофабрики, якщо їх «круто» переварити «на круто».

Перед початком, коли я реєструюся, мені дають підписати бланк про нерозголошення наукової інформації. Я здивовано знизую плечима (такого ще не було) та байдуже підписую папірець, який одразу ховає до окремої папки одягнутий у чорний костюм помічник.

Проходжу, сідаю. Звертаю увагу на пару, що сіла поруч. У жіночки — гоструватий носик, довге рудувате волосся і великі полохливі груди, які еротично здіймаються та опускаються, здається, від кожного звуку. Зовні вона дуже жіночна: особливо коли звабливо покусує пухкими губами кінчик авторучки і дивиться задумливо в далечінь великими блакитними очима з підмальованими віями. Біля неї — середніх років чоловік. Підтягнутий, гладко поголений, з чорнявим із сивиною волоссям, трохи завеликим носом та з чіпким поглядом темних колючих очей. Нагадує якогось сицилійського «дона».

Під час кави-брейку ми з ними знайомимося. Жіночку звуть Мирослава, і вона — засновник просвітницько-миротворчого центру (о-о! яке поєднання!) під назвою «Новий час», про що свідчить і блакитно-золотава візитка, яку вона мені тицьнула відразу після знайомства. На візитці золотими літерами написане гасло, чи як зараз модно говорити «слоган»: «Новий час — індиго серед нас!»

Мирослава грудним голосом з придихом розповідає мені про свою нову і дуже наукову роботу на тему явища дітей-індиго. Та обіцяє «сюрприз» під час доповіді.

Цікаво, яким чином вона опинилася біля мене? Чи це випадковість?

Чоловік представляється Олександром Дмитровичем. І у не властивій зазвичай для чоловіків манері першим подає та тисне мені руку. Долоня суха, гаряча й енергійна. Він небалакучий. Мирослава все воркоче про свої досягнення, а Олександр Дмитрович