Читати книгу - "Фіолетові діти"

Я намагаюся видивитися Ігоря. Щось його довго немає. Серед натовпу, що сьорбає чай і каву біля столу, я його не бачу. Він з’являється зовсім несподівано — підходить до мене зі спини та кладе руку на плече.

— Привіт, Дариночко! — радісний, що трохи налякав мене.

Виглядає, як молодий дипломат: одягнутий у сірий костюм із трохи темнішою в тон краваткою на тлі блідо-блакитної сорочки. Але поводиться він, як звичайний балабон. Одразу робить круглі очі, дивлячись на Олександра Дмитровича:

— О, і ти тут! Привіт! Привіт! — тисне йому руку. — Ви вже знайомі?

— Так, ми вже познайомилися з Дариною Миколаївною! — привітно примруживши сицилійські очі, відповідає Олександр Дмитрович.

— Так знайомтеся ще раз, — робить реверанс Ігор. — Мій батько — Олександр Дмитрович Селезньов.

— Дуже приємно! — посміхаюсь у відповідь я. Та думаю: ну ти і жук, Ігорю! Як це ти сюди затягнув батька? Хоч би Мирослава не виявилася твоєю матінкою! Але Ігор уже манірно тисне руку Мирославі, повторюючи мої слова (блазень!):

— Дуже приємно! — і теж, як бовдур, впивається очима в її груди.

Мирослава заворкотіла, розтягуючи слова, до нового співрозмовника.

Тим часом до нас підпливає ще одна красуня — довгонога білявка, з прямим довгим волоссям та з кокетливим, рівно підстриженим чубчиком спереду.

— Здрастуйте, Олександре Дмитровичу! — протягує білявка.

— О, добрий день, Лорочко, — ґречно вклоняється їй у відповідь «дон» Селезньов, і білявка пливе собі далі… тягнучи за собою шлейф парфумів та погляди чоловіків.

Я відчуваю легкий укол ревнощів: бо Ігор — то ж моя парафія. Ігор, отямившись, переводить погляд на мене:

— Ну, як тобі конференція? — підморгує та усміхнено обводить поглядом присутніх: — Всі вже виспались? Бо друга частина обіцяє бути цікавою! На ті теми, які всіх нас інтригують. Звичайно, в обсязі, дозволеному для широкого загалу…

Ігор, прищуливши очі, дивиться на батька. Той стримано посміхається.

Друга частина розпочинається з трохи нудного виступу старенького професора з Європейського інституту практичної психології на тему дітей, які виросли в умовах постіндустріального суспільства. Нічого особливого в цих дітях він загалом не бачить, окрім хворобливої, на його думку, уяви та всілякого намагання втекти від реальності. Він робить акцент на розвиток технологій і на їхній згубний вплив на психіку нового покоління. Старий трохи жвавішає та відривається від бурмотіння над папірцем, коли висловлює утопічне припущення щодо методу подолання цієї, як він висловився, «кризи» — шляхом підвищення загальної дисципліни у вихованні. Як просто! Треба тільки прикрутити гайки — і дитина не буде тікати від реальності! Залишиться тут і тепер у своєму закрученому стані!

Інститут екзистенціальної і гуманістичної психології був значно жвавіший — округла доповідачка в трохи затісному рожевому костюмі з жаром тицяла указкою по графіках на екрані презентації, які наочно демонстрували відхилення нинішніх дітей від так званої «норми». Сучасні діти раніше розвиваються, швидше сприймають інформацію та вчаться, серед них більше талановитих, вони розумніші. Коефіцієнт інтелекту в середньому перевищує попереднє покоління на 30 %. А також — вони некеровані, у них більше психічних розладів, вони більш схильні до суїциду та аутизму. Ніяких висновків (окрім натяку: діти не такі!) вона зі своєї доповіді не робить, полишаючи слухачів перетравлювати інформацію самостійно.

Цікаве почалося, коли до виступу піднялася Мирослава. По-перше, вона була не одна. Біля неї тулиться дівчинка років десятьох, худенька, з сумними дорослими очима та двома ріденькими хвостиками попелястого кольору. По-друге, Мирослава підготувала не тільки доповідь… Про це вона заявила зразу.

Як ораторка Мирослава дуже артистична: під час її промови в залі западає цілковита тиша. Вона жвавенько розповідає про свій просвітницько-миротворчий центр і його роль у прогресивному розвитку країни. Це трохи скидається на гарно спланований рекламно-політичний виступ — Мирослава дуже емоційна та патріотична, від її слів буквально «пробиває» на сльозу. Наші діти — най-найнезвичайніші діти на планеті! І саме у нас (якщо звернутися до «Нового часу») ведуться най-найпередовіші розробки з розвитку дітей нової формації! Вона не говорить про нову расу, але ця думка плавно випливає з її слів, наповнюючи присутніх законною гордістю за свою батьківщину, на теренах якої зародилася «надлюдина».

Мирослава називає цих дітей superhomo (чомусь на есперанто, а не на латині). І натхненно веде далі:

— Уперше в нашій країні масове явище незвичних дітей «superhomo», — Мирослава артистично закидає голову та легким рухом поправляє спадаюче на чоло пасмо рудуватого волосся, — було зафіксоване в одному запорізькому дитячому будинку. На це явище звернув увагу нині покійний директор цього закладу. Він запросив до співпраці тільки-но створену організацію «Новий час». На базі ряду успішно проведених експериментів протягом останніх п’ятьох років було написано наукову працю, захищено докторську дисертацію, видано книгу.

Доповідачка робить паузу, піднімає догори та показує тоненьку книжечку. Потім вона мило посміхається та підштовхує наперед дівчинку, яка скромно стояла поряд.

— А тепер… невелика демонстрація нових можливостей «superhomo»!

Дівчинка приречено робить крок уперед, зупиняється, зрівнявши ноги «в лінієчку» та втуплюється поглядом у підлогу.

— Мариночко, — нахиляється їй до вуха Мирослава, — ну давай, на рахунок три! Один… Два… Три…

Та дівчинка стоїть, як була. Нічого не відбувається. По залу прокочується тихий шелест, у якому вгадується приглушений сміх.

— Мариночко! — вимогливо повторює Мирослава. Дівчинка злякано, спідлоба, зиркає на неї. У голосі Мирослави з’являються нотки металу: — Я повторюю: один… Два… Три!

І тут, як то кажучи, «на очах ізумльонной публіки», дівчинка повільно піднімається вгору сантиметрів на тридцять, і далі рівненько стоячи у повітрі. У залі знову зашелестіло, але цього разу від подиву та несподіванки. Хтось першим віддупляється та клацає фотоапаратом. За ним, як за командою, блимають й інші вогники: мобільників та фотокамер. Олександр Дмитрович, який сидить поруч, озирається на колег, що фотографують, та невдоволено крякає.

— Левітація! — гордо промовляє