Читати книгу - "Води слонам"

Над дерунами чується:

– Братів Карсонів кілька тижнів тому зловили на обраховуванні людей. Спалили за собою все.

– Ого, – пирхає хтось. – Це зазвичай наша робота.

Перед яєшнею:

– Вони чули, що ми возимо випивку. Може бути рейд.

– Та точно буде, – відповідають на це. – Тільки не через випивку, а через бордель.

Біля вівсянки:

– Дядько Ал підмазав шерифу за галявину минулого року. Поліцаї сказали, що в нас є дві години, а потім вони нас самі виженуть.

Езра сидить у тій самій позі, що й учора, схрестивши руки й поклавши підборіддя на груди. Уваги на мене не звертає ніякої.

– Ого, хлопче! – гукає мені Август, коли я направляюся до полотняної стіни між столами. – А ти куди зібрався?

– На іншу сторону.

– Маячня! Ти ветеринар нашого шоу. Ходи зі мною. А то мені доведеться послати тебе справді туди, щоб дізнатися, про що вони всі говорять.

Я йду за Марленою і Августом до одного з гарно вбраних столів. Кінко сидить за кілька столів від мене з іще трьома карликами й Квіні біля його ніг. Собака з надією дивиться на хазяїна, язик у неї звисає набік. Кінко не звертає уваги ні на собаку, ні на своїх сусідів за столом. Він витріщається на мене й грізно рухає щелепою туди-сюди.

– Їж, дорогенька, – говорить Август і підштовхує баночку з цукром до вівсянки перед Марленою. – Не варто сумувати. У нас є справжній ветеринар.

Я відкриваю рота, щоб заперечити, але передумую.

До нашого столу підбігає крихітна білявка.

– Марлено, дорогенька! Ти не повіриш, що я чула!

– Привіт, Лотті,– вітається Марлена. – Не розумію. Що там?

Лотті всідається біля Марлени й тараторить без упину, навіть не вдихаючи повітря. Це повітряна акробатка, у неї є свіжі факти від перевіреного джерела – її нишпорка підслухав сварку дядька Ала та робочого за великим шатром. Дуже швидко наш стіл оточує натовп, і в проміжках історії, яку Лотті розказує слухачам, я чую короткий курс історії Алана Дж. Банкела та «Найвидовищнішого шоу братів Бензіні».

Дядько Ал – скупердяй, стерв’ятник, пожирач падалі. П’ятнадцять років тому він був начальником шоу в грязюці: групи сіромах, побитих пелагрою артистів, яких він тягав із міста в місто на конях із прогнилими копитами.

У серпні 1928-го через кризу на Волл-стрит «Найвидовищніше шоу братів Бензіні» провалилося. У них просто закінчилися гроші, й вони не могли дістатися до наступного міста, що вже казати про нормальні умови для працівників. Генеральний директор шоу стрибнув на потяг за містом й полишив усіх: людей, тварин, обладнання.

Дядько Ал нагодився і викупив за безцінь спальний вагон і дві вагонетки того шоу в працівників залізниці, яким треба було терміново звільнити запасну колію. У ці дві вагонетки легко помістилися його пара хирлявих фургонів. На вагоні вже було гарно написано «Найвидовищніше шоу братів Бензіні», тому Алан Банкел приватизував ім’я і приєднався до рядів мандрівних цирків.

Коли стався біржовий крах і більші цирки почали закриватися, він не міг повірити своїй удачі. Почалося все з братів Джентрі та Бака Джонса в 1929-му. Наступного року заглохли цирк братів Кол, Крісті та могутній Джон Робінсон. Щоразу коли закривалося якесь шоу, там з’являвся дядько Ал й підбирав рештки: трошки вагонів, групку осиротілих артистів, верблюда. У нього були розвідники повсюди – щойно в якомусь цирку назрівала криза, він отримував телеграму й мчав на місце подій.

Так, на чужих останках, він добряче розрісся. У Міннеаполісі підібрав шість парадних фургонів і беззубого лева. В Огайо – ковтача мечів і вагонну платформу. У Де-Мойні відхопив намет-гримерню, бегемота і причіп, а також Прекрасну Люсінду. У Портленді йому перепало вісімнадцять ваговозів, дві зебри й коваль. У Сіетлі – два плацкартні вагони й першокласна потвора – бородата жінка. Це його неймовірно ощасливило, тому що найбільше у світі дядько Ал любить потвор і мріє про них. Не штучних потвор – чоловіків, покритих тату з голови до ніг, чи жінок, що вміють відригувати гаманці чи лампочки, чи жінок з афроволоссям, чи чоловіків, що можуть пропхати палицю далеко в носа. Дядько Ал любить справжніх потвор. Потвор від народження. Саме тому ми звертаємо з маршруту і їдемо в Джолієт.

Цирк братів Фоксів щойно розвалився, і дядько Ал в екстазі, тому що вони були найняли всесвітньо відомого Чарлза Менсфілда-Лівінгстона – гарного жевжикуватого чоловіка з близнюком-паразитом, що живе в нього на грудях. Він називає його Чезом. Той нагадує дитину, чия голова потонула в грудній клітці. Чез носить маленькі смокінги й лаковані туфельки. Під час ходьби Чарлз тримає ручки Чеза у своїх. Ходять чутки, що в Чезового крихітного пеніса навіть буває ерекція.

Дядько Ал відчайдушно хоче приїхати туди, поки Чарлза ніхто не відхопив. Так, попри те, що наші плакати висять по всьому Саратога-Спрінгсу й це мала бути дводенна зупинка; попри те, що ми мали всього 2200 скибок хліба, 52 кілограми масла, 360 десятків яєць, 712 кілограмів м’яса, 11 ящиків квашеної капусти, 48 кілограмів цукру, 24 ящики апельсинів, 23 кілограми смальця, 544 кілограми овочів і 212 банок кави, привезених на галявину; попри тонни сіна, ріпки, буряків та іншого корму для тварин, уже приготованого у звіринці; попри сотні містян, що спочатку раділи, потім нічого не зрозуміли, а потім швидко розсердилися – попри все це ми зібралися й поїхали.

Кухар лютує. Антрепренер свариться і хоче звільнитися. Головний конюх біситься і лає багатостраждальних працівників летючої ескадрильї нечуваними матюками.

Вони всі вже знають, як воно буде. Більшість бояться, що вони недоїдатимуть наступні три дні протягом поїздки до Джолієту. Команда кухарів намагається зібрати всю їжу, яку можливо, в основний потяг, і обіцяє за першої нагоди роздати всім «дюки» – напевно, щось на зразок порційних обідів.

ПІСЛЯ ТОГО ЯК АВГУСТ ДІЗНАЄТЬСЯ, що перед нами лежить незапланована триденна поїздка, він лається, бігає туди-сюди, проклинає дядька Ала на чім світ стоїть і гаркає нам накази. Поки ми тягнемо їжу тварин назад у поїзд, Август намагається переконати – і, якщо треба буде, то підкупити – кухарів попрощатися з частиною їжі для людей.

Ми з Діамантовим Джо тягаємо відра з тельбухами ззаду звіринця в головний поїзд. Їх принесли з місцевих боєнь і вони відразливі – смердючі, криваві й обгорілі. Ми ставимо їх прямо перед виходами вагонів для худоби. Їхні жителі – верблюди, зебри та інші травоїдні – брикаються, метушаться і всіляко впираються, але їм усе ж доведеться їхати з м’ясом, тому що іншого місця для нього нема. Великі кішки поїдуть на платформах у ярмаркових клітках.

Ми закінчуємо, і я йду шукати Августа. Він за польовою кухнею, вантажить на тачку всілякі рештки їжі, які випросив у кухарів.

– Ми майже все завантажили, – кажу я. – Що робити з водою?

– Викиньте все з відер і наберіть їх. Фургон з водою уже