Читати книгу - "Чорні зорі, Володимир Іванович Савченко"

Коли стартовий гуркіт стих, стало чути тоненький спів моторчиків, — це на будках радарів слідом за ракетами поверталися, немов вуха у нашорошеного звіра, параболічні антени. Я побачив, як зелені лінії на екранах радарів зламалися двома сплесками: радіохвилі, які відбилися від ракет, летіли назад до антен. Сплески поступово розсувалися.

— Висота тридцять кілометрів! — вигукував промерзлим голосом оператор у кожушку. — Тридцять п’ять! Сорок!.. П’ятдесят кілометрів! Шістдесят п’ять!..

І ось параболічні антени радарів на мить завмерли і почали повільно повертати ліворуч: це там, за хмарами, в розрідженому темно-синьому просторі, чотири ракети з потужними зарядами, мабуть, відчули теплове випромінювання супутника, який наближався до них, і змінили курс.

— Ракети лягли на горизонтальний курс!

Кілька секунд тривала мовчанка. Генерал дивився то на хронометр, то на екрани радарів. Раптом біля локатора, антени якого були спрямовані на південний захід, оператор вигукнув:

— Є супутник!

Усі обернулися до нього. Антена цього локатора теж ожила і почала помітно повертатися праворуч. Маленький штрих упоперек світної лінії на екрані поступово зростав.

Ось назустріч цьому штрихові, який позначав рух. снаряда-супутника, з іншого боку екрана поповзли чотири тоненькі зелені рисочки — ракети. Вони наближалися повільно, немов комашки…

Хмари, кляті хмари! Там, за їхньою завісою, з космічною швидкістю летіли назустріч один одному смертоносні снаряди, а тут усе це мало зовсім нецікавий вигляд: повільно повзли по екрану зелені рисочки — чотири справа і одна зліва. Ось вони майже зійшлися, і… в ту тисячну частку секунди, яку лишилося пройти ракетам до зустрічі з супутником, автоматично спрацювали електронні прилади — спалахнув атомний вибух. Перед снарядом постала стіна енергії, стіна світла і газів…

На екрані локатора в цей час сплески і світна лінія розбилися на безліч тонких зубчастих кривих, які на кілька секунд заповнили весь екран, а потім щезли. Із світного хаосу виник один сплеск і почав швидко переміщуватися. Цього ніхто не сподівався.

— Снаряд падає! — вигукнув оператор. — Він не вибухнув, він падає!

— Дивно… — стиха мовив Голуб. — Чому ж він не вибухнув?

Генерал знизав плечима:

— Можливо, це була просто випробна болванка, а не бойовий атомний снаряд.

— Товаришу генерал! — почувся голос у динаміку. — Супутник падає в квадрат сорок-дванадцять.

— Ага! Ну, нехай приземляється… — Генерал зняв папаху, підставивши розгарячілу лисину морозному вітерцеві, потім покликав зв’язкового офіцера. — Скомандуйте, будь ласка, “відбій”…

— Слухаю! — офіцер підійшов до радіоустановки й весело проспівав: — Група, слу-ухай! Відбі-ій!

Час минав Дуже швидко. Ми дивилися на захід: там почали швидко танути в сутінках сіруваті хмари, звільняючи величезний круг синього неба, на якому вже спалахували зірки. Раптом ґрунт під ногами здригнувся.

— Товаришу генерал, супутник упав у квадраті сорок-дванадцять, — доповів той самий спостерігач.

Генерал обернувся до нас:

— Ну, Іване Гавриловичу і… е-е… — він подивився на мене, намагаючись згадати моє ім’я та по батькові, але не згадав, — і товаришу Самойлов, тепер виконуйте ваше завдання.

…Спочатку ми пролетіли над місцем падіння на вертольоті, але нічого не побачили: у квадраті сорок-дванадцять горіла земля. Розжарений до десятків тисяч градусів від багатоденного руху в атмосфері та, крім того, ще підігрітий вибухом чотирьох ракет, снаряд гепнувся в тундру, і вічна мерзлота разом з мохом і снігом спалахнула, немов нафта, не встигнувши розтанути… Було вже зовсім темно, і тільки це гігантське багаття освітлювало рівнину на кілометри в усі боки; крізь шум пропелерів було чути тріск гарячого ґрунту і вибухи пари

Потім ми трохи посперечалися з Іваном Гавриловичем, але я все ж переконав його, що йти туди треба негайно: адже снаряд може проплавити ґрунт на десятки метрів у глибину, доки охолоне, — шукай його потім! Одне слово, ми приземлилися; я одягнув скафандр і попрямував до багаття.

Йти було нелегко. У важкому скафандрі стояла задуха. Погано закріплені балончики з киснем бовталися за спиною, в перископічні окуляри мало що було видно. Словом, конструкцію скафандра, мабуть, доведеться ще поліпшувати…

Спочатку назустріч мені бігли струмки талого снігу; потім вони припинилися. Чорний ґрунт парував. Якийсь час я плентався, нічого не бачачи у цьому тумані, та нараз вихопився з нього просто у вогонь.

Дивно, але я не боявся, тільки десь у глибині ворушилася зрадлива думка, що скафандр іще не випробуваний. По суті, життя не так уже й часто наражає інженера на небезпеку. Мені просто було цікаво…

Переді мною лежало озерце розплавленого ґрунту. Темно-червоне по краях, воно світилося жовто-білим посередині, де лава кипіла й бухала великими сліпучими бульками.

Жар проникав навіть крізь призми перископічної приставки. Я зменшив діафрагму. Тепер серед розпечених випарів було видно темне циліндричне тіло, яке наполовину занурилось у лаву. “Значить, неглибоко”, подумав я і ступив в озерце. Дивне було відчуття: біля самих колін тремтіла й вирувала рожева вогненна рідина, але я зовсім не відчував тепла!

До снаряда лишалося кілька метрів. Біла лава кипіла навколо нього, чорний циліндр здригався у її випарах. Важко було розгледіти деталі: я бачив лише тильний бік снаряда, що нагадував дно величезної пляшки, — все інше занурилося в лаву.

Незабаром призми в окулярах помутніли: від жару почала плавитись оптика, і я повернув назад… Так, сумніву більше не було: снаряд зроблений з нейтриду.

Наступного дня снаряд глибоко загруз у землю. Над ним