Читати книгу - "Чорні зорі, Володимир Іванович Савченко"

…Другий супутник збили того ж дня через дві години над Камчаткою.

10 листопада. Зараз уряд вирішує питання про завод, який виготовлятиме нейтрид. Ми втрьох: Іван Гаврилович, Сердюк і я — день за днем сидимо й складаємо приблизний кошторис і технологічний проект.

Сперечаємося завзято.

25 листопада. Отже, вирішено: завод побудують у Дніпровську, в Новому селищі — на околиці. Зараз там уже споруджують корпуси цехів, підводять високовольтну лінію передачі. Ціле конструкторське бюро тепер розробляє за нашими кресленнями мезонатори-верстати. Ці мезонатори будуть з нейтриду: тонкі листи покритої нейтридом сталі замість бетонних і свинцевих стін, невеликі компактні установки з токарський верстат завбільшки, в яких всередині, в космічній порожнечі, діятимуть електричні поля в сотні мільйонів вольтів, потужні магнітні поля, грандіозні випромінювання частинок світлової швидкості… Чудові машини!

Мене, мабуть, пошлють на цей завод. Поки що я в лабораторії, бо тут виготовляють пластини для перших мезонаторів-верстатів. Та поступово мені доводиться все більше й більше відходити від справ сімнадцятої лабораторії, їжджу в Нове селище, наглядаю за будівництвом, консультую конструкторів по мезонаторах. Іван Гаврилович зиркає на мене з-під окулярів похмуро, несхвально. Вчора він не стримався:

— Даремно ви це затіяли, Миколо Миколайовичу, — перебиратися на завод. Еге ж! Ви знайшли вже своє покликання: ви експериментатор, а не технолог. Чи варт шукати чогось іншого?

— Так, але ж я не за своїм бажанням — треба! І якщо не нам братися за це діло, то кому ж?..

Так пояснюю я Івану Гавриловичу. А собі? А собі ось що: по-перше, звичайно, я там потрібніший. По-друге, здається, найближчим часом у сімнадцятій лабораторії нічого цікавого не буде. По-третє, чи не досить мені працювати підручним у Голуба? Треба спробувати й самому…

30 листопада. Із завтрашнього дня я вже не співробітник сімнадцятої, а головний технолог нейтридного заводу. Мезонаторний цех уже готовий, будемо складати перший мезонатор з нейтриду.

Знову настає зима. Вогко й нехолодно. Мокрими пластівцями падає сніг, пішоходи дуже швидко стають схожі на снігових баб…

Сьогодні прощався з лабораторією. Звичайно, я частенько у них буватиму — без Голуба не обійтися. Сердюк також розуміється в нейтриді й мезонаторах не гірше за мене. Але сьогодні я пішов від них як співробітник, як свій хлопець, — “Колька Самойлов” — для Сердюка, “дядю, дістаньте горобчика” — для Оксани… Пішов, як товариш по роботі.

Було сумно і трохи незручно. Як ведеться, всі намагалися жартувати. Сердюк сказав:

— Вшануймо його пам’ять мовчанням.

І (ну його к бісу!) — всі насправді замовкли. Неначе я вже помер! Мені спало на думку: мабуть, коли б ці півтора року не були такими важкими, коли б не були вони сповнені гарячою мрією про нейтрид, боротьбою за нього, невдачами, розчаруваннями й радістю відкриття, — піти було б значно простіше й легше.

— А все ж, недарма кажуть, Іване Гавриловичу, що лихо не без добра? — сказав я, щоб одвести розмову від надмірної уваги до моєї особи. — Коли б не ці “чорні зорі”, мабуть, і нейтридний завод не з’явився б так швидко, правда ж?

Голуб помовчав, потім сказав:

— Воно, звичайно, так… Тільки в цьому добрі багато й лиха, Колю, розумієте? Уявіть собі: дві групи людей через одну й ту ж скелю пробивають два тунелі, потай одна від одної, побоюючись, щоб одна не почула стукоту кирок іншої… Так і тут. Адже коли вони, американці, працювали над одержанням нуль-речовини, то й у них, певно, були наші невдачі, наші розчарування, помилки. Може, і в них був період такої ж зневіри, коли вони виявили, що мінус-мезони відштовхуються електронними оболонками атомів… Безглуздя, нісенітниця якась! Ви тільки подумайте, у який складний час ми живемо! Тепер, коли кожне нове відкриття потребує гігантських зусиль, величезного напруження думки багатьох дослідників, нам доводиться роз’єднуватися, замість того, щоб єднатися в роботі! А відкриття стають дедалі серйознішими, дедалі складнішими й незрозумілішими. Кожне з них стосується не тільки вчених, але й усього людства… Страшно навіть подумати, до чого все це може привести!..

Так, він має рацію. Затратити стільки нейтриду на ці безглузді снаряди — і навіщо? Щоб залякати нас? Яка дурниця! Після того, що я бачив у тундрі, я зрозумів, що в нас, на випадок чого, кожен інженер стане офіцером, кожен професор — генералом. Ні, нас не залякаєш!

А скільки мезонаторів чи реакторів для електростанцій можна було б зробити з цих викинутих на вітер дев’ятисот тонн нейтриду! А втім, я вже починаю міркувати як технолог.

Що ж, може, не така вже й погана ця складність нашого часу. Як і складність у науці, вона кінець кінцем приводить до нового… Не ми запустили ці “супутники”. І якщо вже нейтрид винайдено, ми використаємо його розумніше, ніж американці.

Отже, завтра на завод! Нові справи, нові люди…”

Наступні події такі різноманітні і охоплюють так багато дійових осіб, що ми не можемо розповісти про них тільки за допомогою щоденника Миколи Самойлова. До того ж, розповідь Самойлова, як, мабуть, це вже встиг помітити читач, далеко не повна, епізодична, характеристики людей упереджені й досить-таки поверхові. Воно й зрозуміло: адже він, інженер, глибоко вникав у наукові проблеми, вони хвилювали його значно більше, ніж вчинки знайомих. Та й ніколи йому було скрупульозно розбиратися у їхніх переживаннях.

Читач,