Читати книгу - "Замок у Карпатах, Жюль Верн"

Нараз урвала… Підняла руку до уст, її лице зарожевіло… Захиталася… й впала…

Публіка зірвалася зі своїх місць. В ложі князя Горца почули крик… Граф Телєк кинувся на сцену і вхопив Стіллю у рамена… поглянув на її личко… кликнув по імені й закричав:

“Не живе!… не живе!… не живе!…”

Стілля справді не жила… Чаша переповнилася вщерть… Її лебединий спів об’єднався з її останнім віддихом…

Молодого графа віднесли до готелю в безнадійному стані. Його не було на похоронах Стіллі.

На цвинтарі Кампо Санто Нуово, де похоронили молоду співачку, виднів на мраморній плиті лиш напис:

“СТІЛЛЯ”

Вечором по похоронах прийшов на цвинтар якийсь мужчина і стояв довго з похиленою головою над гробом. Йому здавалося, що чує ще її чарівний голос…

Це був Рудольф Горц.

Тої самоГночі князь виїхав із Неаполя в товаристві Орфаніка, а рано прийшов на адресу молодого графа такий лист:

“Це ви вбили її… Прокляті будьте, графе Телєк!…

Рудольф Горц…”

Така то була ця сумна історія.

Життя графа Телєка зависло цілий місяць, мов на волоску. Не пізнавав нікого, навіть свого чури Грицька, а в гарячці шепотів ім’я Стіллі.

Але молодий організм при дбайливій лікарській опіці нарешті переміг недугу. Граф видужав і тільки як згадав пам’ятний вечір у театрі Сан Карло, не міг стримати болісного оклику:

— Стілля… моя Стілля! — і витягав тоді рамена, начеб хотів її обняти.

Як тільки молодий граф піднявся з постелі, переконав його вірний Грицько, що треба вернутися до замку в Крайовій. Перед від’їздом з Неаполя пішли оба ще на цвинтар Кампо Санто Нуово.

Молодий граф припав до могили Стіллі, Грицько відійшов на бік, шануючи його біль.

Кілька днів пізніше оба були вже в Крайовій у старому родинному замку графа. Але молодий граф не міг нічим ані тішитися ані цікавитися. Ані віддаль, ані час не могли втишити його болю.

Врешті вірний Грицько намовив свого пана на малу мандрівку в гори, сподіваючися, що там молодий граф дещо розважиться. Вони зви діли долину обох Солей, подивляли чудову високорівню Вулькану, були на горі Ретязат й нарешті добилися до села Версту до корчми Йоська.

По відході війта й інших залишився молодий граф тільки з Грицьком у корчмі і потонув у споминах. Грицько був лихий і проклинав у душі нещасний припадок, що наново пригадав його панові цю прикру неаполітанську історію.

Тим часом війт, учитель і доктор верталися домів невдоволені зі себе, бо хоч і добре сталося, що молодий граф повідомить владу в Кольошварі і прийдуть жандарми, то все ж ціла та історія в корчмі не ворожила нічого доброго для села.

Молодий граф посидів ще з годину в корчмі, потім вийшов на майдан і почав з цікавістю приглядатися горам Плази, де на високорівні Оргаль видніли сірі мури старого замку в Карпатах.

— Так ось той замок належить до того чудака, що був причиною цілого нещастя у театрі Сан-Карло, — думав молодий граф. — Але ж його тут не було від того часу й можливо, що він уже давно не живе.

А втім, пригода лісничого Миколи була дивна. Найімовірніше те, що якісь розбійники замешкали в замку і найліпше було б дати знати в місті поліції, а все ж цікаво було б поговорити з самим Миколою, думав граф і замість вернутися до корчми, пішов до хати війта.

Була третя година пополудню; війт, побачивши перед своєю хатою графа, ввесь так і розплився з чемності: “йому припала велика шана, що пан граф зайшли до його хати… ціле село Верст вважатиме пана графа спасителем… бо тільки завдяки пану графові все тут зміниться… в село заходитимуть знову туристи… й ніхто не буде вже лякатися замку…”

Граф подякував війтові і спитав, чи не міг би побачитися з лісничим.

— Чому ні, пане графе! Він хоча трохи хворий, то радо служитиме вам, пане графе! Правда, Марійко? — звернувся війт до дочки, що саме вийшла з хати.

— Так, пане графе, — відповіла Марійка. — Йому вже. Богу дякувати, краще.

Молодий граф подивився з приємністю на гарну дівчину, а довідавшися, що це суджена Миколи, спитав:

— Як зачуваю, то лісничому вже краще… маєте, певно, доброго лікаря в Версті?

— Ще й якого доброго! — відповів війт.

— Так, прошу пана, — докинула Марійка, — маємо доктора Патака.

— Чи. не той сам, що ходив з Миколою до замку?

— Так, пане графе!

— Я хотів би поговорити з Миколою.

— Прошу дуже.

— Не журіться, панно Марійко, не буду його довго непокоїти. А коли ж весілля?

— За два тижні.

— Ну, то, як позволите, пане війте, я запрошуюся на весілля.

— Просимо, просимо! Велика це честь для нас, — говорив війт, а Марійка додала, спалахнувши:

— Коби тільки виздоровів до того часу, бо, як знаєте, пане графе, його хвороба не така собі звичайна…

Вона мала на думці “духів”, що причепилися до хвороби Миколи…

— О, тим не журіться, панно Марійко. Впевняю вас, що все буде гаразд. Я повідомлю владу й жандарми зроблять на замку порядок, — відповів граф і, не хотячи слухати далі про духів, попросив, щоб його запровадили до Миколи.

Марійка завела його до кімнати, де сидів лісничий у великому старому кріслі й відійшла.

Лісничий Микола знав уже, що два подорожні ночували у Йоськовій корчмі та що’один