Читати книгу - "Білозуб, Джек Лондон"

Вовчиця принесла додому м’яса. Воно було незвичайне, зовсім не схоже на те, що вона приносила досі. Це було рисеня, майже доросле, хоч і не таке велике, як вовчук. Мати віддала йому геть усе м’ясо. Сама вона вже заспокоїла свій голод, хоч син і не знав, що для цього їй треба було з’їсти увесь рисячий вивід. Не знав він і того, яка це дуже розпачлива була справа. Знав він тільки те, що рисеня з ніжною, як оксамит, шкурою було м’ясом, і він їв це м’ясо і з кожним куснем робився щасливіший.

Коли повний живіт, хочеться спати, тож вовченя лягло обік матері й міцно заснуло. Розбудило його її гарчання. Ніколи ще син не чув, щоб вона так люто гарчала. І може, й справді це вперше в житті була вона така розлючена. Та й мала для цього підстави, бо краще ніж будь-хто знала, що рисячий вивід не можна нищити безкарно. В яскравому промінні надвечірнього сонця вовченя побачило рись-матір, що припала долі у війсті печери. Шерсть настовбурчилась йому на спині. Це був страх, і цього разу не тільки інстинктивний. Якби одного цього видовища було замало, то лють у хрипкому витті рисі, яким змінилося гарчання, промовляла сама за себе.

Тут вовченя немов щось підштовхнуло. Воно підвелось і, грізно загарчавши, стало поряд матері. Але та, без ніякої до нього поваги, відштовхнула сина назад. Низький прохід не дозволяв рисі стрибнути, і коли вона плазом продиралась усередину, вовчиця кинулася на неї і притиснула її до землі. Вовченя мало що могло розгледіти. Чути було тільки страшне гарчання, скавучання й рев. Обоє звірів зчепились між собою; рись шматувала кігтями й зубами, а вовчиця лише зубами.

Нараз вовченя підскочило до рисі і, грізно загарчавши, вп’ялося зубами в задню ногу. Вагою свого тіла він, сам того не розуміючи, заважав нозі рухатись і помагав таким чином матері. Та незабаром вовченя опинилося під перебійцями і мусило розтиснути зуби. Зараз же обидві матері відскочили одна від одної, і, перше ніж вони знову зчепились, рись ударила вовченя своєю здоровезною передньою лапою і, роздерши йому плече аж до кістки, сильма штурхнула малого до стіни. Його пронизливий вереск переляку й болю долучився до гарчання дорослих. Бій тривав так довго, що воно встигло й накричатись досхочу, і відчути новий приплив хоробрості; під кінець битви вовченя знову завзято вчепилося зубами в задню ногу рисі.

Рись була мертва. Але й вовчиця знесиліла від ран. Вона почала була голубити вовченя й облизувати йому рани, проте від втрати крові знепритомніла і цілий день і ніч пролежала поруч тіла свого ворога, не рухаючись і ледве дихаючи. Протягом тижня вона вилізала з лігва тільки напитись, та й то насилу волокла ноги, бо все боліло. Тим часом рись було з’їдено, і рани вовчиці досить позатягались, щоб могла вона знову йти на розживу.

Плече у вовчука все ще боліло від страшної рани, і він ще довгенько шкутильгав. Але світ йому тепер змінився. Тепер він чув у собі більше певності й більше відваги, як доти, до бою з риссю. Він переконався, що життя суворе; він бився; його зуби впивались у живе тіло ворога; і він лишився живий. Він став поводитися сміливіше і навіть трохи задирливо. Він уже не боявся дрібних звірів, полохливість його майже зовсім зникла, і тільки невідоме все ще панувало над ним і гнітило його таємничістю та жахом.

Він ходив тепер із матір’ю на полювання, бачив, як вона вбивала дичину, і сам почав їй помагати. Невиразно в його свідомості став вимальовуватись закон поживи. Усі живі істоти поділяються на дві породи: його власну і чужу. До першої належить він із матір’ю, до другої - решта живих істот, що здатні рухатись. Серед них є дрібні хижаки і нехижаки, що їх убивала й поїдала його порода; є великі хижаки, котрі вбивали й поїдали його породу, якщо вона перша не вбивала й не поїдала їх. З такої класифікації постав закон. Мета життя - пожива. Життя само це пожива. Життя живе коштом життя. Є ті, хто їсть, і ті, кого їдять. Закон цей велів: їж, а ні - тебе з’їдять. Вовчук не формулював його в певних, визначених висловах, не міркував, чи справедливий він. Він навіть не думав про нього, а просто жив з ним у згоді.

В усьому й скрізь виявлявся цей закон. Вовчук з’їв куріпчиних писклят. Яструб із’їв їхню матір і намагався з’їсти і його. Пізніше, коли вовчук підріс, йому захотілося самому з’їсти яструба. Він з’їв рисеня. Рись була б з’їла вовчука, якби її самої не було вбито й з’їджено. І так без краю. Усе живе навколо вовчука жило у відповідності з цим законом, і він сам теж. Він був хижак. Його їжею було м’ясо, живе м’ясо, що швидко втікало від нього, злітало в повітря, видиралося на дерева, ховалося в кущах або ставало з ним лице в лице і боролося, а іноді й гналося за ним.

Коли б вовчук умів думати на людський спосіб, то він би визначив життя як невситимий апетит, а світ - як місце, де стикається сила-силенна цих апетитів, що переслідують одне одного, полюють одне на одного, пожирають одне одного, як місце, де ллється кров і де панує сліпа випадковість, жорстокість, безглуздя і безмежжя.

Але вовчук не думав по-людському й не мав широкого погляду на життя. Воднораз він міг мати тільки одну мету, одну думку, одне бажання. Опріч закону поживи, існувало безліч інших, менш важливих законів, і їх теж треба було знати й коритися їм. Світ мав повно несподіванок. Життя, яке буяло в вовченяті, гра його м’язів були джерелом повсякчасного щастя. Погоня за поживою збуджувала в ньому радісне тремтіння. Розпалюватись і битись - було йому насолодою. І навіть жах і таємничість невідомого додавали його життю повноти.

Мало життя й інші втіхи. Повний живіт і солодка дрімота на сонечку були йому нагородою за старанну працю, хоч ця праця, вже сама собою винагорода. Вона була виявом життя, а життя доходить повного щастя тільки тоді, коли виявляє себе. І вовчук нічого не мав проти ворожого оточення. У ньому буяла молода сила, він був щасливий і дуже пишався собою.

 

ЧАСТИНА ТРЕТЯ
БОГИ ПУСТЕЛІ

 

Розділ I
ТВОРЦІ ВОГНЮ