Читати книгу - "Дізнавач, Маргарита Михайлівна Хемлін"

Сам не знаю, чому я приплів Лаєвську. Тим більш у лікарні євреї-вбивці, і Лаєвська теж, будемо відверті, єврейка на всі сто. Сиділа вона у мене в голові, я й бовкнув. І тут же пошкодував. Але назад дороги нема.

Люба пожвавилася. Попросила мене збігати до Поліни Львівни, узгодити, вблагати.

Я швиденько пішов до Лаєвської.

Зрізав дорогу, як тільки міг. Мешкала вона в районі П’яти Кутів. Від Коцюбинського далеченько, але це значення не має.

Поліна Львівна господарювала. Губи без намальованого бантика, волосся розпатлане. Але в шовковому халаті з драконами. І капці теж шовкові, червоні. Та ще й на підборах чарочкою. Я її машинально розглянув усю, хоч мені плювати.

Кажу з порога, без «добридень», без нічого:

— У нас з Любочкою біда.

Вона аж присіла. Намацала рукою віденський стілець, підтягла до себе. Гепнулася.

— Діти?

— Так, Поліно Львівно. Йосип. Захворів, а в лікарню ніяк не можна. Люба категорично проти. А хлопчика треба сильно ізолювати від Ганнусі й від самої Люби. Вона вагітна, є ризик заразитися. Прийміть до себе. Я дам гроші, домовлюся з лікарями, щоб ходили до вас. Тобто до нього. Сам буду ходити і вночі з ним сидіти. Вам тільки площу надати.

Вона спокійно відповіла:

— Так. Зараз поїдемо і заберемо хлопчика. З лікарями я сама домовлюся. У мене клієнтка є. Не відмовить. Дитячий лікар. Але чому в лікарню не можна?

Я не міг утямити, що відповісти. Малодушно затнувся.

Витиснув з горла:

— Розумієте, Поліно Львівно, часи такі. Люди налякані. Є до того підстави, обговорювати не будемо. Але факт очевидний. Ви ж самі газети читаєте.

Вона підвела голову і звідти, наче з недосяжної для мене висоти, глянула на мене. А я біля дверей стояв на весь свій зріст. Але вона примудрилася згори вниз на мене глипнути. Глипнула і зупинилася на моєму обличчі. Помовчала.

Потім тихенько з присвистом і каже:

— А, ну, звичайно. Там же ж ці, як їх, у білих халатах. Євреї. Як же. Знаю. Не хвилюйтеся, Михайле Івановичу, дорогенький. То лікарі. Вони ж навчені позбавляти життя. А я і не лікар, і ніхто подібний. Я сама матусею була. Єврейською матусею. Я, можна сказати, просто єврейка без халата. Без білого, принаймні. Ви ж кольори добре розрізняєте? Який на мені?

Вона погладила себе по гаптованому шовку від грудей вниз і на товстому стегні стиснула пухкий кулачок.

І цим пухким своїм кулачком ляснула:

— Що, згодилася жидівка?

Я відверто відповів:

— Згодилася. Коли дитину рятуєш, усі згодяться.

Вона відвернулася. Так різко, що стілець від натуги скрипнув.

І голосом, інакшим, не гидотним, яким вона зазвичай до мене зверталася, промовила:

— Так. Коли дітей рятуєш — усі згодяться. Усі.

Лаєвська зібралася вмить. Вона — на автобусі, саме під’їхав до зупинки по дорозі — до Любочки, я ловив машину, щоб транспортувати Йосипа з Коцюбинського на П’яті Кути.

Коли їхав додому за хлопчиком і Лаєвською, подумав, що погарячкував. Можна було з дому відвезти Йосипа в лікарню, а Любочці сказати, що до Лаєвської. Але тут же зрозумів, цей номер не пройде. Любочка захоче відвідати, хоч разок — і що? Ні, я вчинив правильно. Шкодував, що в пориві видав Любину вагітність, але в цілому — правильно.

Лаєвська все зробила, як обіцяла. І я, як обіцяв.

Вирішили з нею, що приходитиму не щодня і дивитися на хлопчика буду здалеку, щоб самому про всяк випадок не виявитися переносником зарази.

Лікування просувалося швидкими темпами — як заведено в природі таких речей.

Посилене харчування, ліки, догляд Лаєвська взяла на себе. Я, звичайно, збирався все до копійки повернути їй з найближчої зарплатні.

Вона так і сказала:

— Віддасте. У мене поки вистачає. Не вистачить — у Євочки візьму.

Мала на увазі Єву Горобчик.

Я машинально запитав, чим займається Єва, звідки у неї прибутки на новому місці, чи влаштувалася вона на роботу.

Поліна Львівна в двох словах описала, що Єва пішла на взуттєву фабрику, туди, де працювала Ліля, і навіть зайняла її місце на конвеєрі.

Я кивнув:

— Еге ж, так само «кашу» на колодку намазує. І що, густа «каша», чи як завжди, грудками з потертю вище за норму?

Лаєвська зауважила:

— Звідки ви, Михайле Івановичу, знаєте, що Лілечка «кашу» намащувала?

Я промовчав. На провокаційні запитання відповідати не можна. Ніколи не можна. Мало звідки я знаю. Я, між іншим, багато чого знаю.

— Ви, Поліно Львівно, якщо забули, то я вам нагадаю, що я особисто слідство вів у справі Лільки. І на фабриці бував. І з колективом розмовляв. І весь робочий процес дивився. І заготовки з конвеєра в руки брав, не боявся забруднитися.

— Що ви, що ви! Я вас зачепити не хотіла. Мовилося то й мовилося. Євочка теж багато з товаришами Лілечки розмовляє. Вони їй багато чого розповідають як сестрі покійної. Вам не цікаво? Можу поділитися. Або Євочка сама вам розповість. Не хочете?

Щоб припинити непотрібне продовження, я сказав:

— Коли час прийде, сам запитаю. І вона мені любісінько викладе. І колектив ще раз поспитаю, якщо вважатиму за потрібне.

Лаєвська витягла руки вгору і замахала руками. Рукави халата задерлися високо. Я помітив, що руки від ліктів униз у неї ще більш погладшали і трошки обвисли. Вона руками часто при розмові трусила по-всякому. Не помітити було неможливо. Так, жінка вже не молоденька. А бундючиться. Шкода її, а що поробиш.

Подумки відволікся на секунду.

А Лаєвська гнула свою лінію:

— Ой, що ви розлютилися, і Лілічку грубо згадали — «справа Лільки»! Вона вам не Лілька, а Лілія Соломонівна Горобчик, убита злочинним чином на подвір’ї власної оселі серед ясного дня. — Почала ніби жартом, а закінчила поганим тоном. Поганим.

Я суворо глянув на неї і запропонував: