Читати книгу - "Смерть моя, життя моє, Ерато Нуар"

Якби його воля, він забрав би дівчину одразу. Еллінге Сольгард не любив бали і всі ці марні розваги. У його житті давно вже не було їм місця.

Він забрав би її додому, зробив би одразу ж своєю, щоб ніхто більше не міг претендувати на цю дивовижну силу, яка виникла у світі Ерсе, коли Намісник вже нічого не чекав.

Але вона виглядала такою молодою, квітучою, їй так хотілося свята, весілля...

І в її очах він бачив страх. Огиду та страх. Він і без тог поквапився. Потрібно було дати Іві цей день, час попрощатися із сім'єю, з колишнім життям. А може, і взагалі з життям.

І ось тепер він стояв біля дверей у спальню – свою власну спальню! – вперше за довгий час відчуваючи невпевненість.

Він має зробити її своєю. Сьогодні, зараз. Він бачив, як реагували на неї всі ці молоді драххи. І чув, як на них реагував її візерунок Прада.

Дівчина, яка підходить мало не кожному. Звідки вона така взялася і як її примудрилися прогледіти?

На ці запитання він відповість згодом. Після того, як з'єднає її силу зі своєю, як зробить її жінкою... Коли вже ніхто не зможе на неї претендувати.

Еллінге рішуче штовхнув стулки, входячи. Традиція вимагала ритуального одягу, поступового оголення перед дружиною.

Він не любив цих безглуздих людських традицій, вважав умовностями. Та й досвідчені жінки, які досі бували у нього, не надто лякалися драххового тіла. Навіть коли на шкірі проступала луска. У всілякому разі, вони востаннє заплющували очі цілком щасливими.

Але заради молодої дружини він одягнувся у легкі домашні штани і розшитий сріблом шовковий синій халат, розкритий на грудях. Нехай розглядає, аби...

Від цього «аби» всередині все зводилося пружиною. Якби не одяг, він міг би і не втриматися, накинутися на неї одразу.

Вона стояла посеред спальні. У довгій нічній сорочці. Світле розпущене волосся лилося по плечах важким каскадом. Він наблизився, схилившись до цього чудового волосся, вдихнув їхній аромат. Аромат невинності, чистоти та яскравого вогню Прада.

Торкнувшись пальцями щоки, повернув її обличчя.

І завмер, побачивши її очі.

Величезні, сповнені сльозами. Губи тремтіли, як і руки.

– Іві, – шепнув він, пробуючи на смак її ім'я.

Губи манили, п'янили. Він навіть не пам'ятав, коли відчував такий потяг до жінки.

Хотілося скинути з неї сорочку, милуватися вигинами, цілувати, опанувати її... безліч разів. Стільки, скільки дозволить вогонь Прада.

Дівчина стиснула зуби, ніби ледь стримуючи гримасу огиди. Йому захотілося щось рознести. Схопити її за волосся, здерти сорочку, змусити...

Вперше за стільки років з'явилася та, хто може подарувати надію. Та, хто витримає його силу, прийме його сім’я, зможе виносити спадкоємця.

І вона, на відміну від інших жінок, не дивилася на нього із захопленням та пожадливістю. Вона тремтіла, готова відхилитися, відштовхнути.

– Я твій чоловік, – промовив він, приборкуючи лють, що клекотала всередині, роздираюче бажання нагадати, хто тут чоловік і господар.

Дівчина глухо схлипнула.

– Я буду ніжний, – шепнув він, торкнувшись її щоки, довгої стрункої шиї.

Підхопивши на руки, він поклав її на ліжко. Скинув із себе халат, відкриваючи плечі – широкі, по яких з таким задоволенням водили долонями рідкісні коханки. Торкнувся тасьмочок її сорочки. Молода дружина вхопилася за тканину, немовби це могло його зупинити.

– Ну ж... дозволь мені показати тобі, яка насолода може чекати на жінку...

Його голос став хрипким, кінчики пальців із насолодою ковзали по ніжній шкірі, обпалюючи дотиками.

Він не звик казати всілякі безглузді ніжності. Але дівчинку хотілося заспокоїти. Він відчував свою провину: поспішив. Не дав їй звикнути. Пізнати себе.

Ілес закусила губу. По її щоках заструмували сльози. Боячись ворухнутися, вона лише лежала і дивилася на нього величезними блакитними очима, наче готуючись зійти на ешафот.

Ні, це немислимо! Він раптом відчув себе якимсь ґвалтівником. Він, Еллінге Сольгард, Намісник Ерсе! Та побажай він, і щодня в його ліжку була б жінка, яка прагне уваги такого високопоставленого та гарного чоловіка! Він не користувався цим лише тому, що знав, чим для звичайних людських жінок закінчується близькість із драххом, тим більше його рівня. Але щоб обраниця, дружина, дивилася на нього, наче на якесь жахливе чудовисько!

Його очі запалали, і дівчина стиснулася у відповідь.

– Я настільки неприємний тобі? – спитав глухо.

Закусивши губу, Ілес схлипнула.

Щоб охолонути, не піддатися спокусі, стримати себе, він підвівся. Пройшов до вікна, кинув побіжний погляд. Зсередини клекотіла лють – не так на дівчисько, як на ситуацію. На Сгера.

Дівчина сіла, сперлася на спинку, підтягнувши коліна.

– Він... – Еллінге обернувся до неї, намагаючись утихомирити внутрішнього звіра, що рвався назовні.

Не можна. Не можна, щоб звір узяв контроль. Вони ніколи не визнавали людських жінок, і якщо драххові не вдавалося стримати оберт – він міг і не дочекатися спадкоємця. А жінки-драххи давно вже не народжуються. На жаль. Інакше їм не довелося б виступати в ролі прохачів та вбивць, щоби продовжити рід. Стримати Хаос.

– Він... сподобався тобі? Сгер Клашасс.

Еллінге готовий був скрутити хлопцеві шию власними руками.

Ілес промовчала, зводячи з глузду, ніби безмовно підтверджуючи підозри.

Сольгард наблизився. Намагався не злякати, але вона знову здригнулася, втиснулася в спинку.

– Це через нього? – повторив.

– Ні. Я його знаю не краще за вас. Просто... все... сталося так швидко, – прошепотіла Іві.

– Тебе хіба не готували до того, що чекає ніатарі?

Дівчина затулила обличчя долонями. Схлипнула:

– Я не встигла... не встигла звикнути. Не встигла зрозуміти, хто мені сподобався. А навіть якби й встигла... я не маю права вибору.

Вона була така злякана і тендітна на його величезному ліжку. Щось щемливе, давно забуте ворухнулося в грудях.