Читати книгу - "Характерник, Дмитро Чорнота"

- Що тепер? - Кабан витирав ножа від крові об сорочку жертви.

- Чіпати їх поки не будемо. Їх семеро, нас вдвоє більше, але ризикувати собою не можу. Маю важливу інформацію. Та й цих, - кивнув в бік татар, - раптом що, мурза мені не пробачить. Тож повертайся до Северина. Скажеш, що Семен видав себе і попався.

Коли змовники почали прощатись, Северин з козаком переповзли за пагорб і потім вже сміливіше попрямували до своїх. Повернувшись, розказали що бачили. Козаки відмовлялись вірити. Всі знали Остапа Кабана. Він завжди був душею компанії. Веселий і добрий козак. Жодне свято без нього не обходилось. Він і на бандурі, і заспівати, і затанцювати. А в скількох походах пліч-о-пліч...

- Значить так, - суворо мовив Паливода, - ніяк себе не видавати. Якщо він інформує ворога, маємо з цього скористатися.

Хоча ця ідея нікому не була до душі, і Северину в першу чергу, всі розуміли, що так буде правильно і що таке рішення може врятувати не одну козацьку душу.

Поки Кабан не повернувся, побратими сиділи в купі, думали і говорили про Семена. В кожного була цікава історія за його участю. В когось весела, в когось сумна. Тихий згадував як Шкіра якось врятував йому життя в битві, сам при цьому отримавши поранення. А Шкірою його почали звати ще як він був зовсім молодим. В одному з походів гостро стала проблема розвідки ворожого табору. Час піджимав, а наблизитись щоб хоч оцінити кількість ворога не було можливості. В той час недалеко від ворожого постою проходила отара диких кіз. Семен не довго думаючи, знайшов на одному з возів козячу шкіру, накинув на себе і влився в отару. І так разом з козами підійшов до табору та роздивився його. І мало не поплатився за свою витівку коли татари почали полювати на кіз для здобуття м’яса. На щастя в нього не влучили і він зміг втекти. Коли повернувся до своїх, козаки з притаманною їм манерою почали весело кепкувати з нього. Після тієї історії таке прізвисько і причепилось до нього.

Козаки - народ загартований в боях, та і в мирному житті доволі аскетичний, а тому не дуже чутливий. Однак при втраті побратима завжди тужать за ним як за рідним. Тяжкі думи перервав шурхіт трави. Скоро з’явився Кабан. Він розказав байку про смерть Семена і сів похнюпившись. Не можна сказати, що Остапу було байдуже до загибелі товариша. Тим більше, що поліг він від його ж руки. Кабан розумів який великий гріх узяв на душу. Проте він вважав це невідворотними втратами. Так завжди буває на війні. Інакше ніяка сила не примусила б Семена зберегти таємницю. А тримати його десь під арештом не було можливості. Та й який сенс. Все одно рано чи пізно потрібно було б його позбутися. Такі думки роїлися в голові Остапа. Ними він намагався хоч в якійсь мірі виправдати себе.

Спочатку Северин був подумав зненацька атакувати ворога. Проте зважаючи на нові обставини, вирішив цього не робити. Ефекту несподіванки вже не буде. Та й зрадник не дасть підкрастися непоміченими. Тим більше, що їх стало на двох менше, а ворогів на одного більше.

Всім було цікаво що саме робили татари з новими союзниками в цьому хуторі. Тому вирішили почекати поки прибулий загін залишить поселення і потім самим завітати й роздивитись що і як. Однак змовники все не виїжджали. Хлопцям вже стало нудно сидіти на одному місці. Проте військова справа вимагали терпіння і дисципліни. Це розуміли всі. Тому поводились стримано.

Минуло понад дві години. І тільки тепер один з козаків помітив загін, що від’їжджав від хутора. Було їх стільки ж, скільки і приїхало. Козаки заїхали в хутір. В око одразу ж кинулось те, що він був пустий. Вітер гуляв поміж хатами. Було тут якось незатишно. Було видно, що село здебільшого покинуте. Але не так давно бо хати ще мали нормальний вигляд. Загін помалу їхав головною вулицею, яка вела на невеликий майдан в центрі. Біля майдану була одна хата, яка відрізнялась від інших своєю свіжістю. Частина очерету на даху була замінена, як і лоза тину в окремих місцях. Козаки спішилися. Северин з Тихим пройшли у двір і постукали у двері. З-за дверей почувся шурхіт і короткі стогони. Потім човгання чобіт об глиняну підлогу.

- Забули що. Га? – почулося бурчання.

Коли двері відчинилися, в них показався середнього зросту дід в старому, але чистому одязі. Його голова і борода були рясно вкриті сивиною. Господар зміряв оком гостей і щось собі промугикав.

- Здорові будьте, козаки. Заходьте. Радий гостям, – старий повернувся спиною до прибулих і почовгав у глиб хати.

Северин переглянувся з Тихим, знизав плечима і пішов за господарем. До господи зайшов Северин та Тихий. Решта залишилась надворі для безпеки.

- Сідайте, хлопці, - припрошував господар. - Нечасто в мене гості бувають, а сам я невибагливий до їжі. Тому чим багатий. Мане звати Яків Сірий. Дід Яків. З того часу як моя стара віддала богові душу, ніхто в цьому домі нічого ТАКОГО не готує. Тільки найпростіші страви. Дякувати богові, ще є сили для тримання сякого-такого господарства.

Старий поставив на стіл макітру з картоплею, тарілку з м’ясом та пляшку самогону.

- Дякуємо, діду. Але про гостей ти прибідняєшся. Лише сьогодні ми вже не перші, хто завітав, – Северин вирішив не ходити навколо і говорити прямо.

- Твоя правда, синку. Заходили сьогодні вже гості. Дивні такі. І козаки серед них, і татари, і навіть донці.

- Донці?

- Так. Двоє було донських козаків. Вони трохи раніше приїхали. А потім наші з татарами прискакали.