Читати книгу - "Лицарі сорока островів, Сергій Лук'яненко"

Я разом з Ігорем-Довгим, просто Ігорем і Ромкою потрапив на східний міст. Ну а Толік, Меломан, Ілля та Тимур мали чергувати на західному мосту.

Кріс пройшовся повз нас, оглянув мечі. Мені дали в міру довгий, з широким прямим мечем і круглим ефесом, що цілком прикриває пензель. Тимур сказав, що для початківця — це найзручніша зброя. Важко було повірити, що в бою забавна дерев'яна іграшка стане справжньою зброєю.

— Ніби все гаразд. — Кріс глянув на сонце. — Ого вже високо. Пішли, бо мости зійдуться...

— Ходімо, — з незрозумілою іронією сказав Сержан. — Щоправда, Малек кудись подівся.

Обличчя у Кріса трохи здригнулося.

— Ну, що за несерйозність… — пробурмотів він.

Прибіг Малек.

— Я ходив пити, — діловито пояснив він.

Кріс кивнув головою.

— Ходімо. Тільки… Тім, поміняйся місцями з Дімою. Даремно я його поставив на східний міст, там небезпечніший, ніж на західному, а б'ється він ще погано.

Тимур не став сперечатися. А мені все одно було. Головне — не південний міст, де може бути Інга. Не дуже джентльменським, що не кажи, виявився її острів. На нашому дівча в сутичках не брали участі в жодному разі, хоч фехтувати та вміли. Перед сніданком я сам бачив, як Тимур фехтував із Ритою. Мечі в них залишалися дерев'яними — бій був несерйозний, тренувальний…

Кріс ляснув Малька, що переступав з ноги на ногу по плечу.

— Ходімо.

9. БІДА

Згадуючи вчорашню бійку на мосту, я готувався до чогось подібного. Як би не так! Ми неквапливо підійшли до середини мосту і зупинилися. Там уже сиділи (хто на перилах, хто прямо на мосту) троє хлопчаків, причому один – у мене навіть очі на лоба полізли – був негр. Цей негр цілком пристойною російською мовою нас гукнув:

— Тридцять шостий! Ви довго спати, ми вже вирішили хотіти вас будити!

Толик дружелюбно помахав йому рукою:

— Нас будити не треба, Саліфе. Ми завжди готові.

— А-а, піонери завжди готові… — реготало негритенок.

Ми зупинилися метрів за десять від цих хлопчаків. Ілля позіхнув і, подивившись у небо, пробурмотів: «Ну й жарить сьогодні», після чого розтягнувся на гарячих мармурових плитах. Двоє пацанів з дванадцятого острова негайно злізли з поручнів і наслідували його приклад. Тільки чорношкірий Саліф продовжував стояти, спершись на перила і постукуючи по них довгим кривим ножем. Толик, помітивши, як я дивлюсь на ніж, крикнув:

— Саліфе, у нас новенький, дай йому свій ятаган подивитися. Чесно.

Я думав, що Толик сміється. Але Саліф пригнувся і пульнув ножа по гладкому мармуровому настилу; той зупинився біля моїх ніг, ледь не трахнувши на пальцях. Я підібрав ножа... і обімлів. Прямо у моїх руках він робився дерев'яним! Рукоятка з білої кістки і блискуче сталеве лезо тьмяніли і ніби розпливалися. Я провів дерев'яним «лезом» по руці. І заробив скалку. Толік зареготав, а я зі злістю пустив ятаган назад. Саліф спритно його підхопив, коли ніж уже був готовий полетіти вниз, і докірливо похитав головою. Мені стало ніяково, і я запитав:

— Саліфе, звідки в тебе такий ніж?

— Це народна зброя мого племені, — посміхаючись на весь рот, відповів він.

Я подивився на Толіка:

— Хіба ятаган — африканська зброя?

Саліф