Читати книгу - "Смерть за алфавітом, Єжи Едігей"

— В Забєгові нічого не можна приховати. Тим більше, мене дивує, що не можемо справитись з цими злочинами. Я також не можу похвалитися, що мені ведеться ліпше, ніж моїм попередникам.

— Того, що вбивав жінок у Катовіцях та побіля Катовіць, ловили років шість. Я читав у газетах, що він замордував двадцятьох, але його все-таки спіймали. Думаю, й вам пощастить.

— Коли б його чимскоріш викрити!

— Зрозуміло, — погодився швець, — а то повбиває стількох, як той у Катовіцях.

— Але ви не відповіли на моє запитання — чи знали тих убитих?..

— Адам’яка знав кожен, як лиху годину. Я по шинках не тягаюся, пива під ларком не п’ю, отож особисто з Адам'яком не зустрічався. Але не раз чув про нього та його дружків.

— Хто міг його вбити?

— Я сам про це не раз думав. Мабуть, як і кожен у нашому місті. Гадаю, що той придурок — не такий то й придуркуватий, коли спершу прибрав найбільшого на ціле місто бандюгу. Решта відразу перелякалася і притихла. Адам’як рано чи пізно згинув би в тюрмі або потрапив просто на шибеницю. Давно вже мав сидіти, але не напав на таку відважну дівчину, яка б не злякалася дурних розмов. Нема чого його жаліти, пані лейтенант. Ціле місто зітхнуло з полегшенням.

— В тому, що ви кажете, є рація. Я згодна — Адам’як був далеко не світлою постаттю. Однак суд і справедлива кара — в компетенції держави, і тільки вона має право карати за злочини. Гарний би ми мали вигляд, якби кожен розправлявся по-своєму.

— Це правда, — визнав швець, — але ця справедливість не завжди вчасна. Взяти, наприклад, того ж Адам’яка. Скільки горілки, скільки бійок! Скількох дівчат зґвалтував разом зі своєю бандою? Хіба про це не знають місцеві власті? І що ж? Ходив лобуряка на волі, наче нічого не трапилось. І ходив би так і далі, якби не той, що всадив падлюці ножа під лопатку.

— На Адам’яка ніхто не подавав скарг.

— Авжеж. Якщо когось і побили, то побитий боявся йти в міліцію, щоб не розпрощатися з життям. Краще зціпити зуби й мовчати. А дівчата не хотіли ще більшої ганьби. Коли міліція й ловила негідника на якомусь неподобстві, то все, зрештою, закінчувалося штрафом у тисячу чи дві тисячі злотих. Після цього бандюга просто глузував з міліції.

— Прокурор був безпомічний, — сказала Барбара Слівінська. — Якщо до нього навіть і доходили якісь плітки про зґвалтування, а дівчина не хотіла подавати скарги, то прокурор не міг дати дозвіл на заведення справи.

— І ви вважаєте, що це правильно?

— Не я укладала карний кодекс. Це робили мудріші від нас. Очевидно, вважали, що так має бути. Ця стаття має на меті не охорону ґвалтівника, а охорону жінки, їй надано право чи заявити про завдану кривду, чи лишити все в таємниці. Щоб одна кривда не потягла за собою другої. Ви знаєте, які бувають люди і як реагують вони на такі речі.

— Те, що ви кажете, пані лейтенант, може, й слушно, але тільки теоретично. Самі ж бачите, як усе обертається в невеличкому містечку.

— Після Адам’яка загинуло ще троє. Люди поважані, нічого поганого нікому не зробили. Ви знали їх? — намагалась перервати дискусію Слівінська.

— Замордувавши кількох людей, маніяк уже не може зупинитись. Певно, ввійшов у смак. Хтозна, що діється в такій голові?.. А вбитих я не знав. Червономєйський мешкав у протилежному кінці міста. Сюди до шевця йому задалеко. Зрештою, садівник, хай навіть і найбагатший, клієнт поганий.

— Чому?

— Садівники мало ходять у черевиках. Переважно в гумових чоботях. Так вигідніше і здоровіше. Бо ж у теплицях і на городах завше мокро. А треба, щоб ноги були сухі. Садівникові двох пар чобіт вистачає на півжиття. Крім того, такий багатій не потребував міняти підметки в черевиках. Міг будь-коли купити нові.

Швець поцілив у яблучко. Слівінська пригадала знімок, зроблений міліцейським фотографом на місці злочину. Червономєйський лежав на потолоченій грядці гвоздик у неприродній позі. На ногах убитого були високі гумові чоботи.

— Тієї пенсіонерки, Марії Боженцької, ніколи в житті не бачив, — озвався швець. — Я не належу до людей, які користуються послугами самогонниць. Як схочу випити пляшку пива чи келишок горілки, то куплю в державному магазині. Та й здоров’я мені не дозволяє.

— Ви не схожі на хворого.

— Але добре знаю, що довго вже не протягну. Лікар каже, що з моєю печінкою не все гаразд. Прописує різні краплі й порошки, але нічого не допомагає. Хоч він і заперечує, але я думаю, що це рак.

— Та що ви таке кажете! Звідки рак? Хіба тільки у вас хвора печінка?

— Пані лейтенант, я своє знаю, — відгукнувся швець. — Кожному рано чи пізно треба вмирати, тож я і не переймаюсь. Я самотній, своє прожив. Нема чого жалкувати й судомно триматися за життя. Я трохи знав того Делькота — раз чи два приносив черевики, підбити підметки. А то зайшов якось до майстерні, коли Казік, мій учень, кудись був саме подався. Делькот питав, чи не купив би я шкіри.

— Якої шкіри? — спитала Слівінська. — 3 підпільного шкірзаводу?

— Він пропонував дуже гарне шевро. Показував зразок високого ґатунку. Певно, закордонне, імпортне. Хотів продати одразу цілу партію.

— І багато мав?

— Пропонував купити на добрих сто тисяч злотих. Дешево правив. Отож я й здогадався, що товар крадений. Я, звичайно, не купив. Викрутився, кажу, не маю грошей, та й не потрібне мені шевро, бо не шию нового взуття, а ремонтую ношене. Нарешті він признався, що має купця на ввесь товар, але не в Забєгові, а хотілось продати все на місці.

— Звідки Делькот міг мати шкіру?

Швець посміхнувся:

— Пані лейтенант, чи ж мало всякого добра проходить через станцію в Забєгові? Хто ж, як не ті, хто формує состави, має знати, що в тих вагонах?

— Але ж вони замкнені й запломбовані.

— Велике діло витягти з пломби дротик, а потім знову засунути. Свинець трохи підігріти, і ніхто не здогадається, що пломбу зривали.

— Останнім часом у Забєгові не було сигналів про крадіжки на залізниці.

— Я не кажу, що крали з вагонів тутешніх. Якщо,