Читати книгу - "Полювання на чорного дика"

Чекати сніданок довелося недовго.

Дівчина, що увійшла до кабінету Мальтерра, на таці принесла шиплячу яєшню з беконом та ковбасками, сир, хліб та кілька припорошених цукровою пудрою круасанів — із джемом, шоколадом та заварним кремом. Швидко сервірувала стіл і виклала тарелі. За мить повернулася знову з горнятками, молочником та кавником.

— Не соромтеся, смакуйте, юначе! — гостинно запросив Мальтерр. — Отак само зустрічав мене ваш дядько Альбер, коли я завдяки йому вийшов із в’язниці. Слово честі! У німецькому полоні мене годували краще, ніж у сирих французьких казематах. Тож перше, чого я хотів, — наїстися досхочу! Досі пам’ятаю той аромат яєчні, бекону і свіжого хліба, коли мсьє де Морран запросив мене до столу… Я накинувся на їжу, наче звір! Смакуйте, смакуйте! А я буду розповідати про Мішеля. У всякому разі те, що мені відомо.

Марко підсунув до себе таріль з яєчнею, а старий, відсьорбнувши кави, почав свою розповідь.

— Гадаю, німці завербували Мішеля ще під час навчання. Я чув, він був старанним молодим гвардійцем, відмінником бойової і політичної підготовки, а німецька розвідка у ті часи була вкрай неперебірливою, — пхекнув Мальтерр. — Її девізом, якщо так можна висловитися, цілком могло б стати гасло «Немає покидьків — є кадри». Власне, завдяки отакому підходу вони вербували усіх, хто більш-менш міг бути корисним. А Мішель був чи не найкращою кандидатурою.

З досвіду знаю, що будь-якому агенту завжди необхідні кошти, щоб підтримувати власну легенду, для прикриття. А на початку — багато коштів.

Тому не маю сумніву, що саме німецька розвідка фінансувала Мішеля Тухачевского. Уявляю, які кошти були йому потрібні, щоб почуватися гідно в елітному семенівському полку, вхожому навіть до імператорського двору. Та й для німців отримати власного агента у такому середовищі, без сумніву, було надуспішно проведеною операцією. Тож вони, мабуть, не скупилися.

Якщо слідувати логіці далі… — Мальтерр зітхнув і знову пахнув люлькою, — стає зрозуміло, яким дивом Мішель потрапив у полон. Неушкоджений, на мундирі ані ляпки крові, тоді як усю його роту, з його ж таки слів, німці вирізали, наче свиней. Значить, вони добре знали, де були розташовані дозори, секрети, де стояли чатові… Гадаю, поки його побратимів вбивали, він, як і було домовлено, щуром відсиджувався у бліндажі. Ну і наостанок розповім те, що сталося вже за моєї пам’яті. З табору для полонених Мішель Тухачевський намагався втекти аж чотири рази. І кожного разу — без будь-яких серйозних для себе наслідків, хоча німці такого не пробачали. Чому його втечі щоразу зривалися — мені невідомо. Але остання, п’ята втеча Мішелю таки вдалася. І зауважте, юначе, якраз напередодні буремних подій у Росії — напередодні більшовицького перевороту! Подальшу долю Тухачевського я відслідковувати не міг із цілком об’єктивних причин. Але слідуючи тій же логіці, гадаю, у склад вищого військового керівництва Мішель проліз завдяки певним людям, які могли бути завербованими німецькою розвідкою у різний час… Зрештою, самі знаєте: про те, що Владімір Ульянов-Лєнін — німецький шпигун, у ті часи не говорив тільки німий… Так воно і було.

Німці підійшли до справи по-діловому й отримали можливість вплинути на подальшу долю Росії. Тож не дивно, що німецький шпигун Ульянов-Лєнін, опинившись на вершечку нової влади, допоміг іншому німецькому шпигуну Мішелю Тухачевскому видертися туди якнайшвидше. Тому, — Мальтерр розвів руками, — сталося те, що сталося. Мішель дослужився до совєцького маршала і, як я чув, при Сталіні почувається вельми комфортно… Далі мені мало що відомо.

— У ваших словах є сенс, пане Мальтерр, — проказав Швед. — Що було далі з Тухачевским і як він торував свій шлях, ви, певно, не дуже обізнані?

— Розкажіть, — попросив Мальтерр, підливаючи собі до горнятка кави, — мені цікаво.

— З того, що мені відомо, — гмикнув Марко, — війну з тодішнім верховним правителем Росії Колчаком він відверто філонив, допоки його не копнули під дулу. Полякам військову кампанію взагалі злив… Зате здобув сумнівну славу «доблесного карателя» тамбовських мужиків та балтійських матросів… Ну, а далі ви і самі можете здогадатися. Коли Німеччину у Версалі поставили на коліна, німецьким кураторам Тухачевского, вочевидь, стало просто не до нього, бо у Рейхсвері у той час просто не було розвідки. А от зараз… коли він досягнув небувалих військових висот… німецькі друзі про нього могли згадати…

— Маєте на увазі, Мішель знову у грі? — поцікавився Мальтерр.

— Ще й у якій… Ще й у якій!

Мальтерр знову пахнув димом. Уважно подивився на Шведа.

— Ви не журналіст, пане Макміллан… Не зовсім журналіст. Чи не так? Але якщо вам довіряє мсьє Морран, то мушу довіряти і я…

* * *

Повертаючись до Англії, Марко не переставав крутити у голові думки.

Маршал Совєцького Союзу — німецький шпигун, завербований ще напередодні Великої війни… У дядька Альбера мало зберегтися бодай щось, хоч якісь документи чи доповідні Мальтерра. Як казав сам Мальтерр, то були скупі фрази, поміж іншими, більш важливими і цінними для французької розвідки повідомленнями. Однак для правильного розуміння й оформлення наданих Ярим документів Шведові були важливі і ті крихти.

Він зуміє їх вплести у загальну канву документів, наданих Ріхардом Ярим.

Але чи справді готовий він, Марко Швед, розпочати цю гру і чи усвідомлює до кінця наслідки тієї бурі, яку збирається викликати?

Хоч Мальтерр під час розмови і звертався до нього «юначе», він давно позбувся юнацьких ілюзій стосовно української справи, якими керувався у Польщі та Стамбулі. Власне, хто тоді з його друзів не мав тих ілюзій?

Здавалося, ось-ось вдасться переважити, перебороти, переграти, пересилити! Вони були молодші й усе ще вірили у диво.

Поки совєцька влада спиналася на ноги, вони сподівалися: ще не все втрачено! Вони відчайдушно боролися, знемагали і гинули з вірою в українське майбутнє. Але час поволі розкладав усе на місця, і з кожним роком ставало все зрозуміліше: на бій із монстром не виходять зі шпичкою.

Біблійна історія Давида і Голіафа передбачає велику віру і згуртованість… Але звідки їх брати, коли гинуть провідники і побратими, коли на твоїй рідній землі твій нарід бездумно продає власну душу й свободу за миску совєцької похльобки, а потім не має ні свободи, ні обіцяного харчу.

Вже тоді, у 1920-х, Марко читав в очах Всеволода Змієнка добре приховану печаль. Той усе розумів. І просто робив що міг і що мусив робити.

І він,