Читати книгу - "Полювання на чорного дика"

Швед простягнув старому складений удвоє аркуш паперу.

Мальтер розгорнув його.

«Друже, мій племінник потребує Вашої мудрої поради. Маю надію, в пам'ять про старі добрі часи Ви не відмовите мені у такій дрібниці…»

— Сподіваюся, ви впізнаєте почерк дядька Альбера? — поцікавився Марко.

— Звісно, — хитнув головою Мальтерр, — я занадто добре знаю почерк пана де Моррана, щоб упізнати його. Отже… ви таки його племінник. Алекс Макміллан, якщо не помиляюся.

— Так, пане Мальтерр. Алекс Макміллан. Я журналіст «Обзервер» і маю вельми цікаве завдання, виконати яке можете допомогти мені лише ви…

— Так, пригадав, — хитнув головою Мальтерр, — мені траплялося ваше прізвище у британській пресі. І що вам потрібно, юначе? Річ у тім, що немає такої інформації, якої не міг би вам надати ваш високоповажний дядько, не звертаючись по допомогу до мене.

— Але те, що мені потрібно, йому відомо лише в загальних рисах… — розвів руками Марко. — Тому він і порадив мені звернутися до вас.

— Добре, — погодився Мальтерр, — ходімо до мого кабінету… Там зможемо поговорити спокійно. Але перед тим зачекайте мить… до крамниці у будь-який час може хтось зайти. Я покличу свою помічницю.

* * *

Франсуа Мальтерр почувався схвильовано.

Згадка про минуле бентежила, а надто ім’я Альбера де Моррана подумки повертало старого у ті часи, коли він мало не втратив свободу і життя.

— Хочу, щоб ви знали, — проказав він, підносячи тремтячою рукою сірника до люльки. — Я давно відійшов від справ, але добре пам’ятаю, я зобов’язаний вашому дядькові тим, що зараз можу розмовляти з вами. Зобов’язаний багатьма речами. Я давній боржник Альбера де Моррана, і він жодного разу не скористався своїм цілком законним правом вимагати повернути йому той борг. Тож не соромтеся, запитуйте усе, що цікавить. Я спробую допомогти, якщо то буде у моїх силах.

Марко сягнув рукою до нагрудної кишені, дістав світлину і подав її Мальтерру.

— Мене цікавить одна людина з вашого минулого, — проказав він. — Людина, яку ви мали б знати, разом з усіма її секретами. Дядько Альбер казав, ви були знайомі з ним… ще за часів німецького полону. Але французьку розвідку тоді мало цікавили полонені російські офіцери.

Мальтерр примружив очі, вдивляючись у зображення на світлині.

— Мішель? — коротко запитав Мальтерр. — Бути того не може.

— Так, Мішель. Михайло Тухачевський, — відповів Швед, спостерігаючи, як по обличчю його літнього співрозмовника промайнула тінь.

— Так… Мішель. Звісно, я пам’ятаю його. І ваш дядько має рацію. Ніхто тоді й гадки не мав, що той стервозний йолоп виб’ється у совєцькі маршали.

Мальтерр затягнувся люлькою, видихнув, на якусь мить заховавшись за білою хмаринкою.

— Отже, ви упізнали.

— Звісно, — хитнув головою Мальтерр, — я не такий старий, як можу видаватися. А Мішель був занадто яскравою фігурою, щоб мені не запам’ятатися. Я надавав деяку інформацію про нього пану де Моррану. Так, нічого особливого поміж дійсно важливими повідомленнями. Просто дивина, що він згадав про ті мої донесення і зумів направити вас правильним слідом.

— Колишніх працівників спецслужб не буває… — усміхнувся і собі Марко, — та й донесення ваші мсьє де Морран зберіг. То що ви могли б мені розповісти про вашого давнього знайомого, Мішеля?

— Отже, вас цікавить Мішель… — замислено проказав Франсуа Мальтерр. — Довгий час я нічого не чув про нього, втратив навіть саму можливість будь-якої нагоди спостерігати за його життям. Та й навіщо воно мені було? Я був ув’язнений на батьківщині, звинувачений у шпигунстві на користь ворога, ледь врятувався від смерті… Тож навіть забув про саме існування Мішеля Тухачевского. Потім, — продовжував Мальтерр, — його ім’я потрапило мені на очі в якійсь російській емігрантській газеті.

То була стаття про те, що колишні царські офіцери стали зрадниками своєї вітчизни і на заклик німецького шпигуна Владіміра Леніна перейшли на сторону більшовиків. І я з подивом побачив знайоме ім’я — ім’я Мішеля.

Ну а потім, значно пізніше, дізнався, теж із газет, що Мішель тепер уславлений маршал радянського союзу, вірний ленінець і що там ще… — гмикнув Мальтерр. — Це більшовицьке друковане лайно іноді підкидають мені на рецепцію готелю чи до крамниці. Я наказую розпалювати тим газетним непотребом грубки… Звісно, — продовжував старий, — мені таке смішно було читати — про вірного ленінця та революціонера.

Я знавав товаріща Леніна, і він ніколи не справляв на мене особливого враження. Усі ті революційні гуртки і школи… смішно!

Хіба яка голодна босота могла б повестися на його заклики. Та я помилився і Владімір Ленін став «вождем революції»…

А щодо Мішеля… Мітель завжди вважав себе затятим монархістом. У всякому разі, таким я знав його у німецькому полоні. Хоча після того, що я вам про нього розповім, навіть не знаю, ким він був насправді. Продажною собакою без батьківщини і прапора, готовою служити кожному, хто заплатить більше. Манкуртом без честі.

— Однак, перш ніж я почну свою розповідь, може, вам запропонувати кави або чаю? — запитав Мальтерр. — Ви ж, мабуть, ще і не снідали?

Тільки тепер Марко відчув голод. Він справді ще не снідав, а після неспішної прогулянки Гранд-рю (хотів дочекатися, коли ж Мальтерр відчинить свою крамничку) так і не встиг зайти до ресторану.

— Так, було б добре… — проказав він згідно кивнувши головою.

— І круасани! — багатозначно підняв угору палець Мальтерр. — Обов’язково круасани! Запевняю, таких ви не скуштуєте ніде у Лонжюмо, окрім як у ресторації мого готелю!

Мальтер раптом пожвавішав, як людина, що має нагоду похизуватися власною справою. Підвівся.

— Я переманив до себе в ресторацію найкращу кондитерку Парижа — мадам Жанін Ліннет, — додав він. — Постійні пожильці, як і більшість парижан, знають про це і готові за її круасани і тістечка чортові душу віддати. Звісно, — продовжував Мальтерр, — усіх у моїй маленькій ресторації прийняти ми не можемо, саме тому я вигадав приймати замовлення і доставляти ласунам випічку мадам Ліннет просто додому… Уявіть! Ви вранці розплющили очі, а на вас уже чекають свіжі круасани!

— О… це направду блаженство! — погодився Марко. — Ви підійшли до справи як справжній бізнесмен!

— О, ні, справа не в грошах! — похитав головою Мальтерр. — Звісно, гроші мають значення, але в моєму житті було стільки лайна, що тепер мені в радість дарувати людям вранці дещицю насолоди. Навіть