Читати книгу - "Легенда про Сонну Балку та інші історії"

Серед усіх цих чудасій прибулець зберігав якусь особливу та незграбну важкість. Його обличчя неабияк спохмурніло, коли вечеря скінчилася. І, як не дивно, навіть жарти барона спричинялися до того, щоб зробити його ще сумнішим. Часом молодик задумувався, а часом здіймав обурений і неспокійний блукаючий погляд, який видавав його думки і стурбованість. З нареченою він бесідував дедалі серйозніше та загадковіше. Похмурі хмари стали закрадатися на безтурботно-спокійне чоло дівчини і тремтіння пробігало її ніжним тілом.

Усе це не могло залишитися без уваги. Запал присутніх охолоджувала незбагненна похнюпленість нареченого, проникаючи в душу. Вони шепотіли та переглядалися, стенали плечима і сумно хитали головами. Пісні та сміх звучали все рідше і рідше. У розмовах виникали затяжні паузи, гості перейшли до незвичайних казок і легенд про надприродне. Одна страшна оповідка змінювалася іншою, ще невтішнішою, а барон добряче перелякав декотрих жінок, майже до нестями, історією про примару-вершника, котрий схопив прекрасну Леонору. Цю страшну історію потім переповіли чудовими віршами, і вона досі блукає світом.

Наречений слухав цю оповідку дуже уважно. Він кинув погляд на барона, і, коли той дійшов до розв’язки, став повільно підніматися зі свого місця, ставав усе вищим і вищим, поки зачарованому барону здався мало не велетнем. Після того, як розповідь урвалася, молодик глибоко зітхнув і став урочисто прощатися з компанією. Усі були дуже здивовані. Барона, здавалося, вразив грім.

— Що? Ви маєте намір покинути замок опівночі? Але вже все приготували для вашого прийому. Готовий палац, якщо захочете спочити.

Незнайомець сумно та таємничо похитав головою:

— Я маю прихилити голову деінде цієї ночі.

У цій відповіді було щось тривожне, щось таке, що змусило серце барона стиснутись. Але, незважаючи на це, він зібрав усі свої сили і повторив гостинне запрошення.

Прибулець мовчки похитав головою, хоча й прихильно поставився до цієї пропозиції, махнув на прощання іншим гостям і повільно вийшов із зали. Тітоньки просто скам’яніли. Наречена похнюпилася, і їй на очі накотилися сльози.

Барон пішов за своїм гостем аж у двір, де стояв вороний скакун, риючи землю та фиркаючи від нетерплячки. Коли вони підійшли до воріт, глибоку арку яких мерехтливо освітлював смолоскип, незнайомець зупинився і звернувся до барона глухим голосом, який під склепінням даху звучав просто заворожуюче.

— Тепер, коли ми самі, — зронив він, — я поясню причину свого відбуття. Я маю священний, непорушний обов'язок…

— Чому, — поцікавився барон, — ви не можете відправити когось замість себе?

— Це не може зробити ніхто, крім мене… Я маю прибути особисто. Мені потрібно навідати Вюрцбурзький собор.

— Отакої, — правив своє барон, збадьорившись, — але це можна зробити й завтра. А завтра ви візьмете з собою свою наречену.

— Ні! Ні! — заперечив незнайомець ще запальніше. — Моя місія не пов'язана з нареченою… Хробаки! Хробаки чекають на мене! Я мрець, мене вбили розбійники… Моє тіло лежить у Вюрцбурзі, опівночі мене мають поховати… Могила чекає на мене, я маю виконати своє призначення!

Він стрибнув на свого вороного коня, вихором кинувся до підйомного моста, і тупіт кінських копит розтанув у завиванні вітру.

Барон повернувся до зали весь наляканий і переказав почуте гостям. Дві жінки втратили свідомість, інші впали в істерику від того, що вечеряли з привидом. Дехто висловив думку, що це міг бути дикий мисливець, добре відомий з німецьких легенд. Дехто згадував гірських духів, стародавніх демонів та інших надприродних істот, які з давніх-давен жорстоко переслідували добрих людей у Німеччині. Один із бідних родичів наважився припустити, що це могла бути якась витівка молодого кавалера і що така похмурість примхи, вочевидь, дуже співзвучна такій меланхолійній особі. Проте ця гіпотеза викликала обурення всього товариства, а особливо барона, котрий подивився на нього майже як на Фому невіруючого. Тож молодику не залишалося нічого іншого, ніж мерщій зректися своє єресі та повернутися в лоно справжньої віри.

Але якими б не були їхні сумніви, їх цілковито розвіяли події наступного дня, коли прийшла звістка, яка підтвердила інформацію про вбивство молодого графа та його поховання у Вюрцбурзькому соборі.

Смуток у замку лише можна було собі уявити. Барон зачинився в своїй кімнаті. Гості, котрі прибули порадіти з ним, не могли навіть думати покинути шляхтича в його горі. Вони блукали подвір'ям або збиралися гуртами в залі, хитаючи головами та стенаючи плечима від тих неприємностей, які спіткали такого доброго чоловіка. Вони сиділи довше, ніж будь-коли, за столом, їли та пили більше, ніж будь-коли, намагаючись зберегти силу свого духу. Але найгіршим було становище нареченої-удовиці. Вона втратила чоловіка ще до того, як хоча б обійняти його. І якого чоловіка! Якщо привид міг бути таким милостивим і шляхетним, то якою мала б бути жива людина? Обійстя наповнилося риданнями.

Проти ночі наступного дня свого вдівства юнка подалася у свою кімнату в супроводі однієї з тітоньок, котра наполягала, що спатиме з нею. Тітка, котра була однією з найкращих оповідачів про привидів у всій Німеччині, затягнула одну зі своїх найдовших повістей і закуняла десь посеред неї. Покої дівчини були розташовані углибині замку, і з її вікон виднівся невеликий садочок. Небога лежала без сну, споглядаючи схід місяця, світло якого тремтіло на листі осики біля решітки. Замковий годинник щойно пробив північ, коли із саду почулися м’які звуки музики. Юнка поспішно підхопилася з ліжка і безшумно прилинула до вікна. У тінях дерев маячіла висока постать. Коли вона підняла голову, на її обличчя впав пучок місячних променів. Небо і земля! Дівчина побачила примарного нареченого! Пронизливий зойк у цю мить пролунав біля її вуха. Це тітонька, котру розбудила мелодія, тихо підійшла за небогою до вікна, а тепер впала тій на руки. Коли ж панночка знову поглянула у вікно, привид зник.

З двох жінок саме тітка зараз потребувала заспокійливого, бо вона зовсім не тямилася. Що ж до молодої леді, то навіть примара її коханого здалася їй милою. Адже до певної міри зберегла залишки чоловічої краси, і, хоча тінь чоловіка навряд чи могла задовольнити дівчину, спраглу кохання, але за відсутності іншого могла принести хоча б дещицю спокою. Тітонька заявила, що вона більше ніколи не спатиме в цій кімнаті. А небога, уперше збунтувавшись, рішуче оголосила, що не спатиме в жодному іншому покої замку. Зрештою їй довелося спати самій. Але юнка взяла обіцянку з тітки, що та не розпатякає про випадок із примарою, щоб не відбирати в дівчини єдине гірке задоволення, яке лишилося їй на землі, — ночувати в кімнаті, біля вікон якої тінь