Читати книгу - "Крізь пекло, Валерія Дражинська"

- Як ви почуваєтеся? - запитала вона, подаючи мені невелику порцію води.

І до мене нарешті дійшло поцікавитися своїм станом. 

- Не хвилюйтеся! - почала заспокоювати вона мене. - Поранення не серйозне. Зачеплено ліве плече. Куля пройшла на виліт, крізь м'язову тканину. Ви швидко одужаєте, але доведеться деякий час повалятися у нас.          

- У нас? Це де? - вирішила уточнити я.

- У безпеці! Не хвилюйтеся!

- А точніше?

Вона невпевнено посміхнулася і додала своє надлишкове:

- Не хвилюйтеся!

- Де Влад?

Якщо вона ще раз скаже "не хвилюйтеся", у мене почнеться істерика.

- Скоро підійде. Не хвилюйтеся! - я заскрипіла зубами.

Зрозумівши, що нічого від неї не доб'юся, я відвернулася до вікна. Поки вона возилася з крапельницею, у палату хтось увійшов. Мені не потрібно було повертатися, я знала, що це був Влад. Вірніше, відчувала.

Поруч скрипнуло крісло. Медсестра вийшла, тихо прикривши за собою двері.

Я продовжувала тупо дивитися в заштороване вікно, відчуваючи на собі палючий погляд сріблястих очей. Зараз почнеться допит! Звичайно, це справедливо, адже на мої запитання він відповів. Але я не могла йому всього розповісти. Влад мене почне зневажати!

- Ліза...

- Можна останнє запитання? - перебила я його, повертаючись.

 Серце, при погляді на нього, прискорено забилося.

- Добре! - дозволив він, але по обличчю пробігла тінь невдоволення.

- Чому ти вийшов за мною?

Влад розгубився! Мабуть, очікував іншого запитання. Але швидко взяв себе в руки.

- Ти була в, не зовсім, адекватному стані.

- Враховуючи наше недовге спілкування, дивно, що ти взагалі надав цьому значення.

- Я не остання сволота! - спокійно заперечив він та почав розмову, якої я боялася. - Тепер твоя черга дати мені деякі пояснення. Хто він? І чому намагався тебе вбити?

Промовчавши, я знову відвернулася до вікна.

- Я не зможу тобі допомогти, якщо ти мовчатимеш.

- Ти однаково не зможеш мені допомогти!

- До певної міри ти маєш рацію! Я не буду тобі допомагати, поки ти мені все не розповіси.

- І не треба! Батько вирішить цю проблему! - самовпевнено сказала я.

- Чудово! І де ж твій батько? - усміхнувся він.

- У Німеччині!

- А має де бути?

- Ти нічого не знаєш! - вигукнула я, повертаючись до нього. - Він хотів відправити мене за кордон, коли дізнався, що Радовський виходить. Але своїми знаннями зі мною не поділився, бачте, не хотів мене хвилювати. А я не полетіла. Тато думає, що я в Італії.

- Отже, прізвище Радовський, він сидів у в'язниці і нещодавно звільнився, - зробив правильні висновки Влад. - А за що він сидів? І чому ти не полетіла до Італії?

- За спробу вбивства, - я вирішила відповісти тільки на перше запитання, зі зрозумілої причини ігнорую друге.

- Чим же ти йому так насолила? - після невеликої паузи, усміхнувся він.

Я мовчала.

- Зрозумій, дізнатися правду мені не складе особливих труднощів. Я хочу, щоб ти сама мені все розповіла. Як це було з твого погляду, - досить успішно переконував він.

- Так само, як і з будь-якого іншого! - слабо пручалася я.

- І все ж таки?

Я зважилася. Впритул, дивлячись на Влада, я тихо промовила:

- Я вбила його сина!

Жоден мускул не здригнувся на красивому обличчі.

- детальніше! - просто попросив він.

Зітхнувши, я почала розповідати події минулого:

- Мені було шістнадцять років, я вчилася в десятому класі, коли нам його перевели з іншої школи. Сергій був тихим скромним хлопчиком. Він ні з ким не знайшов спільної мови і став ізгоєм класу. Не те, що б з нього знущалися, ні, просто всі його ігнорували. Він постійно був ніби в собі - сидів на останній парті, дивився у вікно, і мені навіть здавалося, що він і вчителів не помічає. Одного разу я підійшла до нього та заговорила. Не знаю, чи то з жалю, чи то з цікавості перед його замкнутістю? Ми трохи поговорили і все, не скажу, що стали друзями, але я була єдиною, з ким він почав спілкуватися, - я замовкла - найлегша частина закінчилася.

- Продовжуй! - попросив Влад.

Я боялася, що Влад і так маючи про мене не надто гарну думку, опустить її нижче плінтуса. Але відступати було пізно! Ховаючи очі, я продовжила:

- За кілька місяців, на перерві, він, заїкаючись, зізнався мені в коханні. Я посміялася над ним, думала, його це протверезить. Але вийшло не як хотілося! Перший час він мене цурався, а потім, якось, після уроків попросив затриматися в класі й поговорити. Я не хотіла, але подумала, що треба з ним до кінця розібратися. На початку я намагалася м'якше пояснити своє небажання бути з ним, але він не слухав, а все твердив про своє кохання і що ми маємо бути разом. Я не витримала, і доволі в різкій формі висловила свою не найкращу думку про цю ситуацію. А він просто витягнув пістолет і, не відриваючи від мене погляду, вистрілив собі в рот, - я перевела подих, і все ще не наважуючись підняти очі на Влада, продовжила. - Коли смерть визнали самогубством, його батько збожеволів. Він почав мене переслідувати, постійно телефонувати та погрожувати. У нього був бзик: особисто запустити мені кулю в голову, як я змусила зробити його сина. Радовський людина зі злочинного світу, це не перша його відсидка. У нього є дуже впливові покровителі. Я не знаю як, але він знаходив мене, де б я не була. Змінювала телефони, а він дізнавався номери. Тоді батько заборонив мені користуватися мобільним та найняв охоронця. Радовський бавився зі мною місяць після трагедії, а коли вирішив, що досить та треба переходити до рішучих заходів, підстеріг після школи та вистрілив. Мене встиг закрити собою охоронець. Радовський і не думав тікати, хотів усе-таки мене вбити, але нагодилася охорона школи та його схопили.