Читати книгу - "Крізь пекло, Валерія Дражинська"

Відкривати очі було справжніми тортурами. Туман у голові не пропускав жодної здорової думки, даючи змогу лише визначити незвичну млявість тіла й противний тупий біль у лівому плечі. І ще мучила страшна спрага. Пити! Я помру, якщо не зроблю хоча б ковток води.

- Пити! - голос був незнайомий: сиплий і дуже тихий. Це мій?

На губи лягла приємна волога. Але до рота потрапило лише кілька крапель, ні на грам не зменшуючи спраги.

- Ще! - той самий голос, але більш неприємний, з ледь вловимими нотками нетерпіння. Так, мій!

- Вибач, але більше поки що не можна, - до болю знайомий тембр.

Влад?! Вода відійшла на другий план. Насилу розплющивши очі, по яким одразу ж боляче різонув білий колір, я трохи поморгала та насилу змогла розрізнила темну пляму. Вдивляючись, я відчувала неясне занепокоєння, наче щось важливе знаходилося на відстані витягнутої руки, але ось рука ніяк не піднімалася.

Нарешті я побачила його - він сидів у кріслі біля ліжка та спокійно дивився на мене. Саме його глибокий погляд змусив мене згадати! Перед уявним поглядом картинки спливали одна за одною: сліпуче красива брюнетка, Радовський із пістолетом у руках, незрозуміла поява Влада та постріли. Влад закрив мене своїм тілом та Радовський убив його!

Різко смикнувшись, від чого ліве плече пронизав гострий біль, я застогнала. Влад опинився поруч.

- Не смикайся! Ти взагалі - то поранена.

- Ти живий? - я дивилася на нього в усі очі. Біль, що все ще пульсував від незручного руху, був мізерно малим порівняно з моїм шоком.

- Як бачиш! - він спокійно повернув мені погляд.

- Але він стріляв..., - я не могла підібрати слова, щоб описати те, що пам'ятала.

- Так, і влучив! У тебе!

- Були ще постріли, коли ти мене закрив, - не здавалася я.

- Промахнувся.

- Він не міг промахнутися, - радше самій собі, ніж Владу, доводила я.

- Але зробив це! - він був абсолютно спокійний.

Я недовірливо дивилася на нього та несподівано спливла ще одна деталь.

- Звідки ти взявся?

- Тобі в буквальному сенсі відповісти? - чарівно посміхнувся він, від чого я розгубилася.

Серце солодко занило. Влад тут, поруч зі мною і посміхається мені. Що ще треба?

Треба! Грубо обірвала я себе. Відповіді на запитання.

- Ти йшов за мною?

- Так, і вже майже наздогнав, коли пролунав постріл. Мабуть, моя поява його налякала. Він кілька разів вистрілив, заради пристойності, особливо не цілячись, і поїхав.

- Брешеш, - упевнено сказала я, - я чула дзвін скла, що розбивається. І ти не з боку з'явився, а зверху.

Він деякий час здивовано дивився на мене, а потім просто засміявся. У палату вбігла перелякана молоденька медсестра. Помітивши Влада, який веселився, вона заспокоїлася і хотіла вийти, але він її зупинив.

- Дівчині потрібно відпочити, - нарешті, заспокоївшись, звернувся він до неї.

Медсестра кивнула та підійшла до тумбочки за шприцом.

Влад же в цей час почав із веселим ентузіазмом висловлювати вголос мої підозри:

- Ти хочеш сказати, що я вистрибнув із вікна третього поверху, побивши при цьому скло, м'яко приземлився перед тобою, отримав порцію куль у спину та зараз цілий і неушкоджений стою перед тобою?

Так, звучить по-дурному! Та й почувалася я повною дурепою. Медсестра, яка вколювала в крапельницю якусь прозору рідину, не стримала посмішки.

- Єлизавета Кирилівна, - намагаючись бути серйозною, щоправда, не цілком вдало, почала вона, - у крові у Вас було виявлено алкоголь. Він разом із шоком, який ви пережили в той момент, міг трохи викривити події того, що відбувається. Можливо, вплинув і наркоз, від якого ви не відійшли повністю. Але не хвилюйтеся, мине час, і все стане на свої місця.

Боже, який такт! Я взяла її слова до відома. Але зараз мене хвилювало вже зовсім інше.

- Де я?

- У закритій приватній клініці, - він усе ще посміхався.

- Мені не можна тут перебувати! - я почала конкретно панікувати. - Я йду!

- Ти нікуди не підеш! - твердо, уже без посмішки, сказав він.

- Ти не розумієш! Він мене знайде!

- Тут тебе ніхто не знайде. Ти в безпеці. Повір мені!

І я повірила! Але, повільно занурюючись у сон, я не могла позбутися відчуття, що мене майстерно водять за ніс.

Коли я наступного разу розплющила очі, Влада поруч не було. Складалося враження, що він, узагалі, мені наснився. Думати ні про що не хотілося! Я почала роздивлятися палату. Навколо все біле, стерильне чи що? Навпроти вхідних дверей вікно, щільно закриті жалюзі. Денне світло не пробивалося, отже, ніч. Прямо переді мною величезний плазмовий телевізор. Палата явно недешева!

Поміркувати на цю тему завадила медсестра, яка увійшла та яку я бачила напередодні. Випадковість чи тут є відеокамери?