Читати книгу - "Повітряний замок"

навіть попри те, що він намагався йти якомога швидше, зупинитися й відпочити, присівши в улоговині між барханами, куди не сягало палюче сонце. Почував він себе, як і раніше, шматком м’яса на Джамаловій жаровні. Він змочив серветку в вині й прикрив нею голову, дивлячись, як на його найкращій одежі залишаються червоні патьоки. Єдине, що утверджувало його в думці, що він ще не вмирає, — це віщування про Квітку-в-Ночі. Якщо Доля постановила, щоби Квітка-в-Ночі вийшла за нього заміж, тоді він мусить вижити, адже він іще не оженився. 

Тут він почав пригадувати собі те віщування, яке записав його батько. У пророцтва могло бути кілька тлумачень. Щиро кажучи, Абдулла не виключав, що воно вже збулося: хіба він не піднісся понад усіма жителями цієї країни, полетівши на килимі-самольоті? Чи все-таки це стосувалося сорокафутової палі? 

Ця думка змусила Абдуллу підвестися й рушити далі. 

Після полудня стало ще гірше. Абдулла був молодим і міцним юнаком, однак життя торговця килимами не передбачає довгих прогулянок. У бідолахи боліло все — від п’ят до маківки, при тому що пальці на ногах він понатирав до живого м’яса. До того ж один черевик немилосердно намуляв у тому місці, де була потайна кишеня для грошей. Абдулла так втомився, що ледве пересував ноги. Проте він твердо знав, що, доки розбійники не почали його шукати або доки не показалася вервечка бігових верблюдів, треба зробити так, щоб його від оази відділяла лінія обрію. А оскільки Абдулла не знав, як далеко ця лінія, він усе чвалав і чвалав. 

До вечора він ледве тримався на ногах, та й то лише тому, що сил йому додавала думка про те, що завтра він побачить Квітку-в-Ночі. Це стане його наступним бажанням, яке муситиме виконати джин. Крім того, Абдулла зарікся пити вино, а вигляд піску став для нього абсолютно нестерпним. 

Коли споночіло, він звалився на бархан і заснув. 

До ранку Абдулла так змерз, що почав клацати зубами і не на жарт стривожився, чи не відморозив, бува, собі чого-небудь. Виявилося, що вночі в пустелі не менш холодно, ніж удень — спекотно. Однак Абдулла розумів, що незабаром усім його бідам прийде кінець. Він присів на теплішому боці бархана, вдивляючись у золоту світанкову заграву, і трохи поїв, визбиравши останні крихти, та проковтнув кілька останніх крапель остогидлого йому вина. 

Зуби в Абдулли перестали клацати, однак у роті залишився такий присмак, наче то була пащека Джамалового пса. 

Ну от. Зараз прийде край усім його бідам. Абдулла витягнув корок із пляшки з джином. 

Назовні вирвався пурпуровий димок, який згустився в недоброзичливу фігуру джина. 

— Чому ти посміхаєшся? — запитав голос, який нагадував завивання бурі. 

— Я посміхаюся своєму сьогоднішньому бажанню, о аметисте серед джинів, досконаліший від гіацинтів красою барв, — відповів Абдулла. — Хай освіжиться твій подих ароматом фіалок. Я бажаю, щоби ти доставив мене до моєї майбутньої нареченої, до Квітки-в-Ночі. 

— Та що ти кажеш? — джин склав на грудях імлаві руки й повернувся навколо своєї осі, щоби подивитися навсібіч. Абдулла зацікавлено спостерігав, як нижня частина джина, занурена в горлечко пляшки, скрутилася через цей рух, наче штопор. — А де, власне, перебуває ця дівчина? — роздратовано поцікавився джин, знову повертаючись лицем до Абдулли. — Я ніяк не можу її знайти. 

— Якийсь див викрав її із нічного саду в палаці султана Занзібського, — пояснив Абдулла. 

— Тоді зрозуміло, — сказав джин. — Я не можу виконати це бажання. На землі її немає. 

— Значить, вона перебуває у царстві джинів, — стривожився Абдулла. — А ти, о ліловий принце серед джинів, безумовно, знаєш це царство як свої п’ять пальців! 

— Цими словами ти лише показуєш своє невігластво, — заявив джин. — Джин, який ув’язнений у пляш- 

ці, позбавлений доступу до всіх духовних царств. Якщо твоя дівчина там, доставити тебе туди я не можу. Послухай-но, що я тобі пораджу: закрий мою пляшку корком і поспіши своєю дорогою. З півдня сюди рухається досить великий загін вершників на верблюдах. 

Абдулла вискочив на вершину бархана. І справді: просто на нього м’яким галопом мчала вервечка верблюдів — саме тих, яких він так боявся. Оскільки відстань була ще доволі значною, верблюди і вершники на них здавалися сірувато-синіми тінями, однак за обрисами цих тіней Абдулла зрозумів, що вершники озброєні до зубів. 

— Бачиш? — запитав джин, витягнувшись так, що його очі опинилися на одному рівні з очима Абдулли. — Звичайно, вони можуть тебе і не знайти, але я в цьому сумніваюся! 

Джина ця думка явно тішила. 

— Тоді виконай інше моє бажання! — сказав Абдулла. 

— А оце вже ні, — заперечив джин. — Одне бажання на день. Ти вже своє загадав. 

— Безумовно, о найрозкішніший з пурпурових димів, — відчай змусив Абдуллу не сперечатися, — однак я загадав бажання, яке ти не зміг задовольнити. А твої умови (а я їх чудово запам’ятав і затямив у мить, коли ти їх висловив) передбачають, що ти зобов’язаний задовольняти одне бажання свого власника на день. Цього ти не зробив. 

— Хай бережуть мене небеса! — роздратовано вигукнув джин. — Цей юнак — доморощений юрист! 

— Звичайно! — з деяким роздратуванням відповів Абдулла. — Я — громадянин Занзіба, де кожна дитина знає, як захищати свої права, оскільки більше ніхто їх, безумовно, не захищатиме! І я заявляю, що сьогоднішнього мого бажання ти ще не задовольнив! 

— Це казуїстика, — скривився джин, схрестивши руки на грудях і елегантно погойдуючись перед Абдуллою. — Бажання ти все ж висловив. 

— Але ти його не задовольнив! — не здавався Абдулла. 

— Ти сам винен, що зажадав від мене нездійсненного, — сказав джин. — Я можу доставити тебе до мільярда інших красунь. Можу доставити тебе навіть до русалки, якщо тобі подобаються зеленоволосі. Чи, може, ти не вмієш плавати? 

Поки вони отак розмовляли, вервечка верблюдів неабияк наблизилася. 

— Подумай про себе, о темна перлино магії, і пом’якши своє серце, — поспішно сказав Абдулла. — Адже найманці, які так поспішають сюди, наздогнавши мене, відберуть у мене цю пляшку. А якщо вони віддадуть тебе султанові, він змусить тебе щодня здійснювати по подвигу; ти доставлятимеш йому зброю, війська й підкорятимеш його ворогів — адже це страшенно виснажливо. Якщо ж найманці залишать тебе собі (а вони можуть це зробити, адже не всі найманці вирізняються чесністю), ти переходитимеш з рук у руки, і тобі доведеться виконувати щодня багато бажань, по одному на кожного воїна в загоні. Так чи інакше, трудитися тобі доведеться значно більше, ніж якби ти працював на мене, бо я прошу тебе тільки про якісь незначні дрібниці. 

— Яке красномовство! — фиркнув джин. — Хоча деяка логіка в цьому є. Але чи не спадало тобі на гадку, що робота на султана або на його воїнів дасть мені безмежні можливості сіяти спустошення? 

— Спустошення? — перепитав Абдулла, не відриваючи стривоженого погляду від верблюдів, які невблаганно наближалися. 

— Я ніколи не казав, ніби бажання, які я виконую, мають піти будь-кому на користь, — повідомив джин. — Насправді я поклявся, щоб вони завжди завдавали якомога більше всілякої шкоди. От, наприклад, ці розбійники — за те, що вони вкрали страви із султанової учти, їх запроторять у в’язницю (хоча, може, на них чекає ще гірша доля). Бо вчора ввечері найманці