Читати книгу - "Історія втраченої дитини, Елена Ферранте"

На читацьких вечорах у містах, про які анічогісінько не знала, я на завершення ставила кілька запитань про складний політичний клімат, а сама висловлювалася загальними фразами, які здебільшого крутилися навколо слова «придушити». Оскільки я була письменницею, то гадала, що маю вражати образним мисленням. «Ніщо й ніхто не залишається осторонь, – казала я, – страшний коток проходить з країни в країну, із Заходу на Схід, щоб придушити і розрівняти все довкола: змусити робітників працювати, безробітних – мучитися, голодних – помирати з голоду, інтелектуалів – базікати безперестанку, чорношкірих – бути чорними, жінок – виконувати жіночі обов’язки». Та інколи мені хотілося розповісти щось справжнє, щире, із власного досвіду, і я розказувала про Пасквале, про його життя з усіма трагічними періодами: від дитинства і до злочинного шляху. Говорити про щось конкретніше у мене не виходило, моя риторика обмежувалася тими навичками, яких я набула десять років тому, тож слова здавалися мені живими лише тоді, коли я підтверджувала їх прикладами з життя нашого району. Та загалом мої наперед підготовлені промови котилися за планом і, напевне, справляли потрібне враження. З однією лише різницею: якщо після виходу першої книжки я на початку чи в кінці зустрічі згадувала про необхідність та неминучість революції, бо тоді, здавалося, її бажали всі навколо, то тепер я уникала цього слова. Ніно вважав згадку про неї наївною, від нього я засвоїла, що політика – то справа складна, а тому стала обережнішою. Тепер я охочіше використовувала вислів «протестувати – справедливо», але відразу додавала, що ці слова слід розуміти у ширшому сенсі: державний апарат існуватиме значно довше, аніж ми собі уявляли, а тому треба якомога швидше навчитися керувати. Я не завжди була задоволена собою після тих зустрічей. Інколи я усвідомлювала, що мусила пом’якшувати власну позицію тільки для того, аби потішити Ніно, який сидів і слухав мене у задимлених від курива залах серед гарненьких іноземок мого віку чи навіть молодших. Часто я не втримувалася і перебільшувала, задовольняючи ті свої темні поклики, через які в минулому так гаряче сварилася з П’єтро. Особливо коли доводилося зустрічатися з жінками, які прочитали книжку і чекали від мене жорсткої критики суспільства. «Глядіть, не перетворюйтеся на поліціянтів для самих себе, – попереджала їх я, – адже боротьба точитиметься до останньої краплі крові і припиниться лише після нашої перемоги». Пізніше Ніно кепкував з мене, казав, що я, як завжди, перебільшую, і ми разом сміялися.

Інколи вночі я пригорталася до нього і намагалася зрозуміти саму себе. Визнавала, що мені подобалося говорити сильні слова, якими я засуджувала компроміси партій та насильство держави. «Політика, – казала я йому, – така, про яку говориш ти і якою вона, напевне, є насправді, мене не цікавить, я залишу її тобі, я не здатна до такої діяльності». Та згодом, подумавши, додавала, що й до іншого виду діяльності я теж не здатна – того, до якого присилувала себе в минулому, тягаючи за собою дітей. Погрозливі вигуки демонстрантів мене лякали, такі самі почуття викликали агресивно налаштовані меншини, озброєні угруповання, трупи на вулицях, будь-яка революційна ненависть. «Мені треба виступати перед людьми, – зізнавалася я, – а я й сама не знаю, хто я і що я, не знаю, наскільки сама вірю у те, що кажу».

Тепер, коли поруч був Ніно, мені вдавалося висловити найпотаємніші думки, навіть ті, які я раніше приховувала від себе самої, навіть свою непослідовність, свої слабкості. Він був таким упевненим, таким переконаним, мав чіткі уявлення щодо всього на світі. А я почувалася так, ніби понавішувала на безладний потяг до непокори, притаманний мені ще з дитинства, яскраві таблички з гаслами, аби лише справити враження на слухачів. Якось ми брали участь у демонстрації в Болоньї, влившись у войовничо налаштовану групу, що рухалася до центру вільного міста, і нас постійно зупиняла поліція, разів, мабуть, п’ять. Наведена на нас зброя, шерега поліціянтів перед машинами, перевірка документів, накази стати обличчям до стіни. Я тоді так перелякалася, ще більше, ніж попереднього разу в Німеччині: я була у своїй країні, говорила рідною мовою. Я розлютилася, знала, що треба мовчати і підкорятися, але замість цього почала репетувати. Сама того не помітивши, перейшла на діалект, вкрила лайкою поліціянтів, коли ті безцеремонно штовхнули мене. Страх і лють змішувалися в голові, і часто мені не вдавалося стримувати ні те, ні те. А от Ніно залишався спокійним, жартував із поліціянтами, зумів їх задобрити і заспокоїти мене. Для нього мали значення лише ми двоє. «Не забувай: ми зараз тут, разом, – сказав він мені, – решта – то лише тло, і скоро воно зміниться».

20

У ті роки нам ніколи не сиділося на місці. Хотілося їздити, бути учасниками, спостерігати, вивчати, розуміти, аналізувати, бути свідками всіх подій і особливо – кохати одне одного. Пронизливі сирени поліцейських машин, блокпости, шум від лопатей гелікоптерів, убиті під час сутичок – то були сторінки літопису наших стосунків. Так минали тижні, місяці, перший рік, потім півтора року від тієї ночі, коли я у своїй флорентійській квартирі зайшла до кімнати, у якій ночував Ніно. Саме тоді, так ми казали, розпочалося наше справжнє життя. І те, що ми називали «справжнім життям», було тим чудотворним світлом, яке не полишало нас навіть тоді, коли ми опинялися серед повсякденних жахіть реальності.

Ми були в Римі якраз після того, як викрали Альдо Моро. Я приїхала на зустріч із Ніно, який мав презентувати книжку свого друга про соціально-економічний розвиток Півдня. Про саму книжку він обмовився кількома словами, зате довго й розлого говорив про лідера Християнсько-демократичної партії. Частина слухачів обурилася не на жарт (мене це дуже налякало), коли Ніно сказав, що саме Моро заплямував добре ім’я уряду, показавши його найогидніше обличчя і створивши умови для виникнення «Червоних бригад», коли замовчав незручну правду про корупцію у лавах своєї партії і до того ж приписав її самому урядові, аби уникнути звинувачень і покарань. Завершив він словами, що захищати урядові інстанції означає не приховувати хиби в їхній роботі, а зробити їхню діяльність прозорішою, ефективнішою й справедливішою на всіх рівнях. Однак навіть після цього слухачі не заспокоїлися, залунали образливі вигуки. Я помітила, що Ніно блідне з кожною миттю, а тому вхопила його за руку і якомога швидше вивела з зали. Ми сховалися в нашому коханні, як у блискучих латах.

То були бурхливі часи. Якось під час зустрічі у Феррарі мені теж було непереливки. Минуло не більше місяця від того дня, як знайшли тіло Моро, і треба ж було мені назвати його викрадачів убивцями! Підібрати потрібні слова завжди було нелегко, публіка вимагала, аби я висловлювалася відповідно до тогочасних настроїв крайніх лівих сил, а тому