Читати книгу - "Практична педагогіка, Ксенія Демиденко"

 Поступово я дізналася, що  Наташа  живе з батьком та матір’ю. У останньої патологічна тяга до спиртного. Батько весь час боровся  із залежністю дружини, в результаті чого у домі панували хронічні лайки й напружена атмосфера.  Наташа — єдина дитина. Пліткарі навіть донесли, що матері Наташі перев’язали труби, щоб вона більше не змогла народити, родичі боялися більших, аніж у Наташі, патологій.

  Про маму Наташа завжди говорила з теплом і любов’ю, показувала мені її портрети, які малювала сама. Але зустрітися з цією жінкою мені не довелося. Черговий візит  до  Загорських (для заповнення соціального паспорта) я здійснила у жовтні. Мене зустрів приємний симпатичний чоловік, пригостив плюшками з чаєм (плюшки пік сам), і розмова оберталася навколо успішності Наташі.

- Вона завжди була такою худючою? – поцікавилася я. Леонід Матвійович зрозумів мене правильно, посміхнувся:

- Наташенька гарно харчується, голодною не тримаємо. Просто, як пташка, їсть мало. Дівчата зазвичай менше їдять. Ми перевіряли, у неї зі шлунком усе гаразд і гемоглобін у нормі. Особливість організму, швидкий обмін речовин.

- Пробачте, що втручаюсь, але ви не думали  про операцію? – я таки наважилася це спитати.

- Думали. І не один раз. Ви, ймовірно, чули, у нас мама потребує багато фінансів. Ось зараз  ми її в санаторій відправили, - виправдовувався  батько.

- Зрозуміло. Хочу порадувати вас, Наташині малюнки, які брали участь у конкурсі «Моє майбутнє», перемогли у районі, підуть на місто.  Вона дуже талановита дівчинка,- перевела я тему.  Тато зразу просіяв, потім кудись втік і швидко повернувся. У руках він тримав великий портрет. Мій.

- Тільки не  говоріть їй, що я вам його показував. Донька людей не малює. Зазвичай, котів, собак, звірків різних. З людей лише мене, дружину і бабусю, ми її два роки назад поховали. І тепер  вона вас намалювала. Вірші її читали?  Наталочка говорила, що збирається показати вам. З восьми років пише. Як доросла людина. Я спочатку знайшов, думав чиїсь. Виявилося – її.

  Вірші Наташа довірила мені  на початку грудня. Простягла так нерішуче загальний зошит і винуватим голоском  мовила:

-       Якщо щось незрозуміло, почерк поганий, я потім скажу.

Мені усе було зрозуміло. А де  нерозбірливі букви не давали прочитати правильно слово, інтуїція та рима підказували. Це були не вірші, це був згусток почуттів, за яким можна було зрозуміти, як ця людина сприймає світ. Я не вірила, що ці рядки писала п'ятнадцятирічна дівчина.

Біль приходить на самоті,

Заповзає в суцільній тиші.

Коли жити вже не хочеться,

Біль живе в самій тобі.

Розкладу біль не має,

Ні канікул, ані свят!

Думаю, що біль все знає,

Хто кому сестра, хто – брат!

Так, не має біль співчуття,

Ані радості, ані тепла!

Біль сам по собі – натхнення!

Чи це правда?

Впевнена, що – так!